"Молодіжна газета Вінниччини" (м. Вінниця, Україна)

«Я і майбутнє мого міста» — саме на таку тему Вінницьке міське управління освіти, в рамках конкурсу для президентів шкіл, запропонувало написати твір. Найкращою визнано роботу президента ради старшокласників школи № 1 Михайла Редька. Ми друкуємо уривки із його роботи.

...Я хочу бачити себе і вінничан багатими. Але вони не мають егоїстично купатись у своїх статках, а повинні вважати за честь поділитись ними із іншими. Я хотів би порадити всім заможним вінничанам створити «Клуб меценатів». Бізнесмени мають розуміти, що вони повинні увійти в історію міста, подарувавши йому будинки для малоімущих, реставруючи історичні пам’ятки, на які зараз страшно дивитись, споруджуючи пам’ятники, яких так не вистачає місту.

Вінниця не має навіть свого Шевченка, досі не увіковічнені пам’яттю його засновники, жалюгідно виглядають краєзнавчий та художній музеї, валиться історична пам’ятка — архів... Прикладів чимало.

І докласти рук місцевим багатим людям є до чого. Але я поки що бачу, що багато хто звик лише брати із міста все, що «погано лежить». Не є секретом, що багато хто із них за копійки привласнив майно міста та зруйнував чимало історичних пам’яток.

...Я спілкуюсь із дітьми та родичами цих людей і зробив висновок, що деякі із них думають, що чим дорожчий будинок він побудує для себе, чим «крутішу» машину він купить, тим краще він утвердиться у місті... Коли такі люди будуть лише брати (часто оббирати) від Вінниці, а не віддавати їй, ми не станемо цивілізованим містом. Ще у Біблії для кожного з них написана істина — Бог створив багатих, щоб вони допомагали бідним.

Я думаю, що в місті має вирости нове покоління бізнес-еліти — достойних людей, які своїм фінансовим вливанням у місто зможуть залатати його неприглядні діри.

Я думаю, що кожен вінничанин має знати і цікавитись, а що ж роблять чиновники, щоб їм краще жилось, куди і на які потреби йдуть гроші, які він сплатив як податки. Для цього влада має постійно звітувати. Від неї ми маємо вимагати прозорості. Влада — це слуга народу, а не народ — слуга влади.

Я хочу, щоб мої майбутні діти вже із дитинства носили в серцях імена героїв України та Вінниччини. Я ріс у час перемін і на собі відчував, як важко без ідеалів. Мої ровесники шукали їх в дешевих бойовиках та примітивних мелодрамах. Але як добре, коли тепер їх змінили Клички, Руслана, Шевченко... Ми вже не хочемо бути примітивними рекетирами чи пустими дівчатами. Ми хочемо ставати патріотами. Ні, ми вже ними стали.

Бо я вже відчув, як це прекрасно: співати Гімн своєї держави — в повен голос, не соромлячись. Як це прекрасно — чути українські пісні, і навіть наш, створений на Майдані, хіп-хоп нічим не поступається емтевешнім...

І таким патріотом я хочу бачити кожного вінничанина. Я не хочу соромитись, що я українець, а гордитись цим. Ми не маємо права тікати від себе — ми маємо себе знаходити і повертатись до своїх витоків. Ми маємо не соромитись навіть у коридорах говорити рідною мовою, саме рідній культурі ми маємо надавати перевагу.

В день національних свят наші домівки має прикрашати рідний прапор. Такими мають бути вінничани, і вони такими стануть, бо вони вже цього захотіли.

Мені боляче дивитись, як моя бабуся рахує останні копійки, аби прожити. І це в той час, коли вона сумлінно відпрацювала 50 років і виростила трьох дітей. Ми маємо розпочати із забезпечення достойного життя старшого покоління. Адже їхнє завтра вже може і не настати.

Україна за кількістю вузів посідає 1-е місце у світі. Але 60 відсотків дітей у них навчається за гроші батьків. Як зробити так, щоб талановиті діти, батьки яких неплатоспроможні, здобували вищу освіту? Думаю, для цього вузи нашого міста і держави мають обов’язково розробити певну кількість грандів. І, вигравши їх, дійсно талановиті діти відплатять за це Вінниці і Україні розумовим потенціалом.

Ми маємо чітко усвідомлювати, що студенту треба не тільки дати диплом, але й роботу.

Поважаючим себе людям потрібні правдиві газети та телебачення. Не можу сказати, що їх кількістю Вінниччина обділена. Але хто із них несе правду та об’єктивно відтворює дійсність? Одиниці. Разом із тим знаю, що більша частина це робить за гроші платників податків. Отож, вінничан. Варто згадати лише останній передвиборчий марафон зомбування однотипними брехливими статтями та телепередачами... Виходить, що за гроші наших же вінничан нас же і обманювали? Я поцікавився, скільки щороку із обласного бюджету виділяється на це? Один мільйон. Отже за мільйон ми купуємо собі... брехню. Такого немає у всьому цивілізованому світі.

А цей мільйон є куди застосувати. Я ходжу у лікарню і бачу, як багато вінничан не можуть купити ліки... але чомусь мій сусід — головний лікар — через рік міняє нові іномарки... Я знаю і бачу, що найкращі будинки побудували у нас керівники правоохоронних органів та обласних держустанов. Хоча батько у мене — міліціонер, і я знаю, що на їхню зарплату це зробити неможливо, тітка — держслужбовець. На її — тим більше. Де ці люди взяли такі гроші і чи чесно вони їх заробили — мають знати контролюючі служби. Але певних людей вони не помічають. У нас у місті та країні виробився тип людей, яким можна все. А коли одним можна все — іншим не залишається нічого. У нашому місті має, нарешті, запанувати Закон, перед яким всі рівні. Наші керівники мають навчитись працювати чесно і не красти. І це одна із найважливіших запорук процвітання Вінниці, а в ній — утвердження нормального життя вінничан.

Коли в’їжджаєш у Вінницю поїздом, її візиткою вже давно став хімічний завод. Колись він приносив місту мільйонні прибутки, давав роботу та квартири тисячам вінничан. Тепер це страшна розорена пустка, яка не лише не додає гордості вінничанам, але й лякає. Хіба прати українці стали менше? Чи пральний порошок тепер не в моді? Де було керівництво? Чому віддало ринок, чому не думало наперед про перспективу? Розорились усі, — скаже опонент. Але ми знаємо всім відомий «Nemiroff». Із маленького запущеного заводу вмілі керівники та інвестори зуміли створити гігантський завод, розкрутити марку, тепер відому на весь світ. Для вінничан вона не лише гордість, а й 40 відсотків у бюджеті. Тільки тоді процвітатиме Вінниця, коли нашими заводами і фабриками керуватимуть професіонали, а не люди, «продвинуті» на ці посади впливовими родичами чи друзями.

Мені боляче дивитись, коли мої рідні вчителі сидять на мізерних зарплатах. Образ вчителя, який не має за що купити навіть пристойний одяг, має відійти в минуле. Цвіт нації має плекатись не в убогості. Майбутнє нації мають виховувати самодостатні професіонали.

Українці довго стояли на колінах власного страху та усвідомлення невідомо чому навіяного комплексу неповноцінності, бо в них далеко запихали власне «я».

А якими маємо бути ми? Це я спробував проаналізувати вище. Але хочу нагадати вам, що у багатьох народів слово «свиня» вважається найстрашнішою образою. І навіть не тому, що вона неперебірлива, а тому, що ця тварина байдужа. Ми маємо всі стати небайдужими до всього, що нас оточує. І манера вставити свої п’ять копійок у все має стати для кожного вінничанина правилом хорошого тону...

Цей твір може стати безкінечним, як і прагнення кожного із нас до вдосконалення. Але у цьому процесі я залишаю право знайти себе кожному. Бо тільки разом — ми сила.

Михайло РЕДЬКО

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 23 березня 2005 p.