"Молодіжна газета Вінниччини" (м. Вінниця, Україна)

14-річний Толик в інвалідному візку жебракував у районі вокзалу. Вперше я його побачила саме там. Люди кидали йому гроші, а він, радіючи, дякував та посміхався, іноді жартував, розмовляв з перехожими. Мені стало цікаво, як цей хлопчик потрапив у інвалідний візок і що з ним трапилося, тому я почала приходити туди кожен день, давала йому гроші, приносила їжу. Так ми потоваришували. І одного разу він мені таки розповів свою історію.

Виявляється, Толик цілком здоровий хлопчик. А в інвалідний візок, щоб заробляти гроші, його посадила… власна сестра. Їх батьки померли, коли Толі було 6 років. З того часу вона його змушує працювати. Вони ведуть кочовий спосіб життя, довше, ніж на місяць чи два, не затримуються в одному місті, живуть у найманих квартирах. І зрозуміло, що в школу хлопець не ходить і в свої 14 ледве вміє читати та писати. Розказавши це все, Толя наказав мені йти, бо якщо його сестра побачить, що він з кимось розмовляє, то в нього будуть проблеми, можуть вечері і побити, мовляв, так вигляд буде жалісніший, грошей більше кидатимуть. Я відійшла, але все ж таки вирішила дочекатися його сестру, дуже було цікаво на неї подивитися. Вона прийшла з якимось хлопцем і зовсім була не схожа на бідну дівчину.

Чи може здорова дитина цілий день просидіти у візку? Це майже неможливо. Цигани дітей, які працюють на них, нашпиговують снодійним або дають спиртне. Я питала про це у Толика. «Сестра мені такого не робить, адже вона любить мене». Звичайно «любить», адже цей хлопчик — її єдине джерело прибутків. За день він міг заробити як мінімум 100 гривень. Більше я Толика не бачила. Вони з сестрою, швидше за все, попрямували до іншого міста.

Через 4 роки жебракування Ваня повернувся в сім'ю

Його вкрали цигани, коли хлопчику було 4 роки. Батьки одразу подали в розшук. Але ж знайти дитину, яку постійно перевозять з місця на місце, не так просто. Ваню змушували жебракувати та ставилися до нього, як до собачки: погано годували і часто били. Особливо жорстоко, коли він приносив мало грошей. А коли хлопчик підріс, він став «заробляти» ще менше. Тоді його життя стало зовсім нестерпним. Він сів на перший ліпший потяг, куди їде, не знав, головне, щоб подалі від цих людей. На одній станції його зняв міліціонер. Він вирішив перевірити, на всякий випадок, може, цього хлопчика шукають батьки. І Ваня впізнав себе на фотографії, яку батьки давали у розшук, вона у базі даних зниклих дітей. Через 4 роки жебракування хлопчика повернули у сім'ю. Батьки вже й не сподівалися, що він живий. Головне — потрібно було реабілітувати дитину. З ним довго працювали психологи, але чи забуде Ваня весь жах, який довелося пережити йому в дитинстві?

Жебраки — «дно» суспільства чи вдалі бізнесмени?

Здебільшого у маленьких жебраків батьки (якщо вони є) наркомани або алкоголіки. Тому іншої альтернативи у таких дітей у житті немає. Деяких забирають у дитячі будинки, але вони тікають звідти — ці діти звикли жити своїм життям і не можуть пристосуватись до дисципліни та правил. Психологи кажуть, що теоретично для такої дитини ще можна знайти сім'ю. Але якщо вона провела на вокзалі не більше місяця. А що казати про тих дітей, у кого іншого дому, окрім вокзалів та підвалів, просто немає? Часто вони стають «рабами» циганів, бо саме ті контролюють жебрацький бізнес.

«Зароблені» гроші віддають хазяям. І не дай Боже принесеш менше, ніж було заплановано! У великих містах вважається, що «талановита дитина» має приносити не менше 100 доларів. Для Вінниці ця сума трохи скромніша. Здебільшого діти-жебраки токсикомани. Вони впевнені, що від наркотиків помирають, а клей — це не страшно. Тому те, що вдається приховати, витрачається на клей, цигарки та спиртне. Влітку у нашому Центральному парку повно таких дітей. Вони витягають з рукава пакет з клеєм та вдихають його. Після цього стають дуже сміливими та застрибують перехожим на спини, просять цигарки, залазять у кишені. У них є і свої точки. Одна з них — під центральним мостом на трубах. Там валяються тюбики «Моменту» та використані пакети. Взимку діти збираються у підвалах будинків і каналізаціях, де тепліше. А якщо в їхню «точку» завітає хтось чужий, його можуть побити до смерті — такі випадки вже траплялися. На другому місці за статтею витрат — їжа. Одяг купують дуже рідко, адже якщо будеш пристойно виглядати, то грошей тобі не дадуть.

Але ж не всі діти «спадкові жебраки». Їх дуже часто крадуть. Такий випадок днями трапився у столиці — жінка викрала 2-літнього хлопчика, щоб жебракувати з ним. Через кілька днів дитину знайшли. За цей час викрадачка встигла заробити 70 грн. Користуються дуже великим попитом діти-інваліди — на них можна дуже добре заробляти, що засвідчила історія Толика. Дітей, прикутих до візка, купують, нерідко у їхніх же родичів. А ціна може сягати кількох тисяч доларів, рано чи пізно ці гроші повернуться…

Також непогано заробляють так звані «мадонни» — матері з дітьми на руках, чорнобильці, «афганці». І ці «бідні» не такі вже й бідні. В цьому я переконалася сама. У центрі нашого міста «працює» одна бабуся — «кульбабка». Вона підходить до людей та так жалібно-жалібно говорить: «До пенсії ще далеко, а вона така маленька. Бабусі не вистачає на ліки, допоможіть, будь ласка…» Чуйні серця не витримують, і люди дають їй гроші. Я також не раз допомагала цій бабусі, але якось стала свідком такої картини. Стоїть ця «бідна» бабуся і відраховує гроші кремезному хлопцю. У неї в руках було щонайменше 200 гривень. І це заробіток за день. Така сама ситуація була з одним хлопцем-інвалідом. Він ходив, тягнучи за собою «хвору» ногу, та дуже жалібно просив милостині. А потім я його зустріла на вокзалі. Він рахував 20-гривневими купюрами зароблені гроші. Я була шокована.

- Непогано заробляєш, — сказала я.

- А всі цигани непогано заробляють, — почула у відповідь.

Тож постає питання: жебраки — це «дно» суспільства чи вдалі бізнесмени? Однозначно відповісти не можна. Тому що є люди, які заробляють на цьому шалені гроші, а є ті, які стають жертвами цього «бізнесу». І дуже шкода, що це в основному — діти, яких використовують. Після років жебрацького існування вони не можуть повернутися до нормального життя, тому поповнюють ряди бомжів та злочинців. Ця проблема існує вже сотні років, і вирішення для неї поки що не знайдено. Ці люди живуть у своєму світі, і вирватися з нього дуже важко. І допоки малеча жалібно буде просити: «Тьотю, подайте копійочку», — копієчка в них буде. Але на що вона витратиться — на шматок хліба, клей чи піде у кишеню хазяїна, у якого шикарна машина, квартира та дача?

Анна КОЛЕСНІКОВА

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 6 квітня 2005 p.