"Молодіжна газета Вінниччини" (м. Вінниця, Україна)

«Доброго дня, шановна редакціє «МІГ»! Ніколи не писала до вашої газети, а тепер не можу не відгукнутись на статтю «Я кохаю араба і цим пишаюсь».

Я теж навчалась у Вінницькому медуніверситеті, вже 10 років працюю за фахом. На початку 90-х років нашу молоду державу відверто і цинічно грабували «всі, кому не лінь», вивозячи все, що залишилось, і не створюючи нічого нового. Магазини пустували: ні одягу, ні продуктів. Студенти одягались абияк, харчувались переважно кабачковою ікрою з хлібом, дешевою ковбасою та молочними продуктами. Вчитись потрібно було серйозно, без поблажок, інакше — відчислення. Я вважаю, що саме у нас було справжнє «студентське життя». Так от, я веду все до того, що і тоді були дівчата, які зустрічались з арабами. Як правило, ми всі: і хлопці, і дівчата, — ставились до них з презирством, вважали повіями за те, що ті фактично продавали своє тіло в обмін на дорогі шмотки та делікатесні продукти, нехтуючи увагою своїх земляків і прикриваючись коханням. Ми всі вважали, що неможливо щиро і вільно кохати іноземця, бо він зовсім не такий, як ми, як наші хлопці. Це вихованець іншої культури, традицій, звичаїв, із кардинально іншим мисленням і ставленням до всього. Між нами — провалля незрозумілих істин. Темношкірі відрізняються зовнішністю (чим явно програють), гаманцем (грошей у них досить) і психологією. У психології і криється основна проблема. Зокрема, так склалося, що нам, українкам, відводиться провідна роль у стосунках з протилежною статтю, тобто «куди шия крутить, туди голова повертає». Чому? Тому, що наші жінки не тільки найвродливіші у світі, вони ще й наймудріші, бо переважна більшість дівчат прагне здобути достойну освіту, є соціально і політично грамотними особистостями, які ні в чому не поступаються сильній половині людства. Кожна з нас, маючи відповідні здібності і бажання, може досягти значних успіхів у роботі, ставши висококласним професіоналом, брати активну участь у політичному житті країни і т.д., тобто ми живемо повноцінним людським життям, як і личить цивілізованій країні. Самі вирішуємо, куди піти вчитись, коли і за кого піти заміж, скільки дітей народжувати і коли, врешті-решт, скільки разів бути у шлюбі. Отже, ми керуємо своїм життям.

Що ми спостерігаємо в арабських країнах? Здебільшого, затурканих, неграмотних жінок, що не вправі показувати не тільки свій інтелект, а й навіть обличчя, яким з юних років забороняють читати книжки розвиваючого змісту (якщо вони знають літери) і взагалі займатись тим, що може (не приведи аллах!) сприяти їх розумовим здібностям та виникненню у дівочих головах власних ідей чи осмислень. З дитинства дівчаток готують до примітивного життя, де вони зобов’язані бути дітонароджувальними, пральними, прибиральними та кухонними машинами, бездумно виконувати свої обов’язки — і ніяких думок! Думати — це право чоловіка.

Отож, чи потрібно нашим найкращим та найрозумнішим дівчатам потрапити в рабство до темношкірого? Дівчата, невже для цього ви прийшли у цей світ? Вам пощастило народитись в Україні, а не Арабських Еміратах, тож цінуйте це щастя і не загубіть його, не в’яжіть мотузку навкруг шиї власними ж руками!

Мені та моїм однокурсникам доводилось спостерігати стосунки наших студенток із арабами. Тоді, незважаючи на скрутне матеріальне становище, небагато дівчат наважувалися стати на таку стежку. Як правило, доля жодної з них не склалася райдужно. Наша одногрупниця, зустрічаючись із сирійцем з 3-го курсу, до закінчення вузу вправно готувала йому різноманітну їжу, ретельно і старанно прала його вбрання, прибирала помешкання, де вони жили у «громадянському шлюбі», надбала з ним двоє діток (намагалась зробити аборт — він не дозволив, бо, за їхніми законами, потрібно народжувати постійно — скільки аллах пошле), а потім він поїхав на батьківщину, пообіцявши забрати згодом і Галину. Довго не отримувала вона чутки від нього, чекала, повернувшись у рідне місто до батьків з двома «засмаглими» синами. Далі був один телефонний дзвінок: «Кохана, мені було добре з тобою, я вдячний тобі за все, цілуй моїх синів, більше ми з тобою ніколи не побачимось… Вибач, але за нашими законами ти мені тут не потрібна. Я одружився, моя дружина вагітна. Бажаю тобі щастя…» Як ви думаєте, про яке щастя він говорив? У наступному житті? Кому потрібна Галина з двома арабенятами?!!

Тепер, Ірино, я звертаюсь до тебе. У 17 років легко закохуються: дівоче серце не займане, так і рветься до любові, воно готове сподобати навіть зовсім не підходящого на роль принца, аби той частіше потрапляв на очі та чимось відрізнявся від інших (засмагою). Пригадай приказку: «Любов зла, полюбиш і…» Це народна мудрість з реального життя. В юності всі дівчата романтично настроєні, усі готові до кохання, тільки б не обпектись…

Ірино, це не твій принц. У Сирії чи Палестині його чекає наречена, про яку батьки домовились між собою, ще коли діти перебували у ніжному віці (8-10 років). Батьки і родичі повністю керують усім подальшим життям хлопця. Нур ніколи не запитає твоєї думки з того чи іншого приводу, твоєї поради. Усі питання вирішує сімейна рада, до складу якої жінки не входять і права голосу не мають. У них все у волі аллаха та… чоловіка. Тебе влаштує таке принизливе становище? Чи не спадало тобі на думку, з якої причини Нур навіть тут, на твоїй Батьківщині, не розголошує своїм друзям про дружбу з українкою? Чому не йде з тобою на дискотеку?

Через те, що він тебе серйозно не сприймає. Ти його потіха, іграшка. Він не кохає, це не входить в його плани. Життя Нура розписане і підпорядковане його родині, а згода його батьків на твій приїзд у Палестину свідчить про те, що вони збагнули фізичну пристрасть свого сина до білої дівки і не проти побачити цю екзотичну квітку. Можливо, тобі навіть дозволять залишитись у них, але тільки як гарній і безправній істоті. У кращому випадку, тобі відведуть окремий будинок для побачень з Нуром, де незабаром ти, Іринко, перетворишся на дітородний апарат і житимеш своїм (окремим від Нура, бо в нього буде законна дружина, або й декілька) примітивним життям в ізольованому, чужому та незрозумілому, моторошному світі, де немає жодної рідної душі, яка б підтримала тебе у важкі хвилини, допомогла хоча б словом. Ти залишишся наодинці з собою і, вибач, своєю дурною головою. Нур відбере твої документи. Опинишся у довічному ув’язненні своїх фантазій. Ти добиваєшся цього? Прагнеш стати рабинею арабського шейха? Там тобі ніхто вже не допоможе! «За що боролась — на те і напоролась».

Ірино, ти пишеш, що мати вигнала тебе з квартири. Поміркуй, яка мама бажає лихої долі своїй кровиночці? Хіба для арабської покори вона носила тебе під серцем, у муках народжувала, доглядала, з любов’ю і ласкою ростила, плекала своє курчатко, сподіваючись на твоє світле і щасливе майбутнє, яке ти сама перекреслила одним махом?!!

Ні, не для того! Позбавляючи тебе житла, очевидно, мати прагнула, щоб ти схаменулась, доки не пізно. Твоя мати у відчаї! Вона не знає, як тебе зупинити і що робити. Ірино, ти втратила найріднішу людину — матір, тебе засуджують усі твої подруги, друзі сприймають повією. Отже, коло твоїх рідних і близьких не схвалило твою любов до Нура, напевно, всі одразу не можуть помилятись. Помиляється хтось один. Може, це ти? Після закінчення школи з відзнакою тобі пряма дорога у вуз. Задля чого ти позбавила себе можливості отримати освіту, стати сформованою особистістю?! І я не зрозуміла, чим же ти пишаєшся?

А хлопці-вінничани, яким не до вподоби стосунки наших дівчат з іноземцями, абсолютно праві. Бо наші парубки значно кращі. Вони ж бо наші, рідні. Від них ми знаємо, чого чекати… звичайно ж, щирого кохання. І менше грошей...»

Оксана КОЛЯДЕНКО, читачка газети

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Молодіжної газети Вінниччини": 2004 рiк: №№ 16, 19, 21, 23, 24, 25, 2005 рiк: №№ 1, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 22, 23, 25 2007 рiк: №№ 2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 11, 12, 13, 14

Середа, 4 травня 2005 p.