"У ВАС КАНЮЧАТЬ КОПІЙКИ НА НАВЧАННЯ... а потім засідають у вінницьких ресторанах"
«Привіт, «Молодіжко» і шановна Лідіє Петрівно — авторко статті, надрукованої у номері за 18 травня 2005 року. Я прочитала вашу замітку і була теж дуже вражена. Тому хочу поділитись своїми роздумами з приводу написаного.
Справді, нелегко нині доводиться студентам, а ще важче їхнім батькам, котрі прагнуть якомога краще влаштувати у житті своїх синів і дочок. Недешева сьогодні освіта, що там казати, але ми, батьки, миримося з цим, натягуємо жили і тягнемо цю дуже важку лямку, щоб вивчити дітей своїх. А чи допомагають нам у цьому наші чада, про яких ми так піклуємось?
Пригадайте веселі рядки із відомої студентської пісні: «От сессии до сессии живут студенты весело...». Пригадали? Так от. Ці рядки буква в букву влучно переповідають те, як «навчається» чимала частина нинішніх студентів.
Я наведу кілька прикладів. Сестра моєї приятельки Тамара З. нещодавно вихвалялася перед ровесницями: «Та ми лише поприїжджаємо у Вінницю, кидаємо біля порога кімнати сумки і засідаємо як не в «Петрополі», то у «Марселі».
Андрій К. зі своїми друзями по гуртожитку часто-густо вживав спиртне. Коли до хлопця приїхала його мама і якимось чином дізналась про це, не повірила почутому. «Та він у мене геть усе по господарству допомагає. У косовицю, бувало, сядуть за стіл з батьком і сусідами-помічниками пообідати, мій Андрійко ніколи й чарки до рота не візьме. А ви тут наклепи зводите...», — виправдовується вона.
Коли до деканату приїхала неня Максима Д., вона категорично відмовилась вірити, що її син систематично пропускає пари. Комендант гуртожитку теж «оббріхував її янгола», мовляв, він пиячить і т. д.
Сергій П., котрий навчається на комерційних засадах у вищому навчальному закладі, як не прикро, але вчитись не хоче. Не вміє він і кількох слів зв’язати, як слід, докупи. Зате під час передвиборчої кампанії хлопець їздив агітувати за екс-кандидата у Президенти. І це тривало не один місяць. «Мій син хворів», — виправдовувалась мама Сергія. Добре, що «дбайливі» лікарі не поскупилися на липові медичні довідки про лжезахворювання. Проте «хворого» здали друзі, які разом з ним працювали в агітбригаді. А ще студент придбав на зароблені гроші «мобільник» — вкрай необхідну річ. Дзвонитиме частіше мамі, щоб та гроші надсилала.
Напевно, щоб не витрачатись даремно ще й на проїзд із райцентру до Вінниці, а, може, через постійну зайнятість, батьки Антона В. доручили синові заплатити за семестр навчання. Не мало й не багато — майже тисячу гривень. І юнак упорався із завданням. Нібито. Але коли додому прийшло повідомлення про несплату, то налякані тато і мама вирушили до деканату на справунки. Яким же було їх здивування, коли, врешті, з’ясувалось, що син розпустив гроші на ігрових автоматах.
Потепліло надворі, і місто враз зарясніло літніми кафе. Проходиш увечері вулицею і, хочеш чи ні, зустрічаєшся поглядом у тих кафе зі знайомими обличчями. То відпочивають наші студенти. «І скільки ж грошей треба заробляти, щоб сидіти у тих кафе?!» — запитує якось мій знайомий. Ніскільки. Треба лише, щоб їх регулярно давали мамусі і татусі. Щоб не скупилися, не казали, що в усьому собі відмовляють, щоб розуміли, що їхня дитина живе у світі лише один раз. І їй, дитинці, байдуже, що мати ходить у латаній спідниці. Хай вибачає, вона живе у селі. А от її чадо вирвалося до міста. Тому має одягатися по-модному. Ну то й що, що мамі нема за що вставити зуби (я не перебільшую, одна з мам мені скаржилася з цього приводу), вона трішки помучиться, пошамкає, головне, щоб її синочкові вистачило на навчання. Усе було б нічого, якби й діти відповідали батькам взаємністю.
Прийшла сесія, але читальні зали в навчальних закладах аж ніяк не переповнені. Натомість стоять черги біля ксероксів, де копіюються конспекти пропущених лекцій і практичних, користується надзвичайною популярністю Internet, звідки «качаються» тоннами різноманітні реферати, курсові. А, може, у Петрова і Сидорова слово в слово вони однаковісінькі за змістом, а, може б, не завадило перечитати ті папірці і виправити хоча б граматичні помилки у написаному? Та Петров і Сидоров такі далекі від цього, вони думають про тепле літо, смачне пиво, «Козацьку розвагу» і т.д. і т.п. Поїдуть ці хлопці додому, виклянчать із батьківських кишень останні копійки і повезуть у місто, щоб тицяти ті копійки «знахабнілим хабарникам-викладачам», аби поставили у залікових «задов.» чи «зарах.».
Лідіє Петрівно, а чи заходила ваша супутниця до факультетського деканату, чи спілкувалася з куратором тієї групи, де навчається її скривджений син? Може б, їй роз’яснили ситуацію. Може-таки, син винен у тому, що сталося? Невже ви думаєте, що всі викладачі, котрі приймають екзамени і заліки (а в сесію студентові треба здати їх до десятка), так зажерлися, що в жодного з них немає й краплини совісті? Та, врешті, у більшості з тих «вимагачів» є сім’ї, є діти, і, напевно, жоден не хоче опинитися за ґратами.
Шановна супутнице Лідії Петрівни, ваш син уже виріс і може хоч трохи вашої важкої ноші перекласти на себе.
Андрію, Сергію, Миколо, чи як тебе! Пожалій свою матір. Не засмучуй її. Пам’ятай мудрі слова: шануй батька і матір своїх, щоб продовжились дні твої. Невже ти такий слабкий, невже ти гірший за когось? Вчись. Не канюч у матері тих останніх копійок, на які вона розраховує ще кількох твоїх братів чи сестер навчати. Не обманюй, перш за все, себе. Є ж діти, які вчаться, і їх, за відмінними результатами здачі сесії, з платної форми навчання переводять на державну форму. Але для цього їм доводиться докласти чималих зусиль. Розкажи своїй мамі, що дехто цих розумників називає «білими воронами», бо вони багато часу проводять у бібліотеках і читальних залах. Не замовчуй, що вони пишуть на парах конспекти лекцій, тому мають із чого вчити матеріал. Не забудь сказати й про те, що вони вчасно здають практичні і лабораторні роботи, самостійно пишуть реферати і курсові. І не соромляться цього. А ще з ними можна просто спілкуватися, як із звичайними людьми. Вони не зануди. З ними навіть цікаво, бо вони знають багато-багато.
Ви б бачили, Лідіє Петрівно, дітей із села, які навчаються у місті і живуть у гуртожитку, як, напевно, й син вашої попутниці. Вони й вчаться, й організовують свій вільний час, готують собі їсти, бо тепер не порозкошуєш навіть у студентській їдальні, а маминих смачнючих котлет вистачає ненадовго. І все встигають, бо, мабуть, думають про своїх батьків. Мій знайомий студент Петро Ш. вчить екзамен: «Дуже хочу здати на «відмінно». «Мабуть, щоб перевестись із платної форми навчання на безкоштовну?» — запитую його. «Та ні, просто хочу, щоб було приємно мамі, щоб вона бачила, що я МОЖУ вчитися», — чую у відповідь (повірте, це не художній вимисел. Петро — звичайнісінький реальний хлопчина. Цього року вже закінчує навчання у вищому закладі освіти. Мріє про службу в армії).
Шановні татусі і матусі! Не намагайтеся зробити за дітей те, що вони мають навчитися робити самі. Їм же колись доведеться вчити вчитися своїх дітей.
І наостанок звертаюся до викладачів. Будьмо людяними, розуміймо сучасну молодь, нехай вони — сьогоднішні і завтрашні студенти — вбачають у нас не тільки вимогливих наставників. Керуймося у своїх взаємостосунках словами М. Пирогова: «Шаную і поважаю чужу молодість, тому що добре пам’ятаю свою».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
