"ТИСЯЧІ СТУДЕНТІВ МОЖУТЬ ПРОДОВЖИТИ ЦІ СПОГАДИ, яких система принижувала, принижує і буде принижувати, поки ми не видавимо з себе рабів..."
«Може, ця інформація комусь допоможе легше пережити перші студентські неприємності, а, може, трохи змінить у кращий бік нелюдську систему виховання і навчання наших дітей. Далі ідуть спогади моєї дитини:
- Була субота в кінці літа. В одному з вінницьких вищих навчальних закладів відбувалась урочиста посвята в студенти. Були, звичайно, привітання і побажання на адресу нових абітурієнтів. У всіх був святковий настрій, але він тривав недовго. Вже після закінчення урочистої частини було оголошено батьківські збори, на яких батькам студентів 1-го курсу повідомлялось, що їхні діти повинні будуть пройти виробничу практику терміном 1 місяць.
1 вересня, коли студенти інших вузів розпочали навчання, абітурієнти даного навчального закладу були направлені до місця проходження виробничої практики у різноманітні КСП Вінницької області. Я з своєю групою потрапив у село К.
Цього ж дня о другій годині студентів нашого факультету привезли в с. К. Нас поселили в напіврозваленому гуртожитку. Він виглядав як картковий дім, що от-от розвалиться. Сподіваючись на краще, ми гуртом увійшли всередину. Там нас зустрів завгосп чи комендант, не знаю точно, бо він не представився. Просто показавши на руїни, що звалися кімнатами, він зник так само, як і з'явився. Після цього почались несамовитий ажіотаж і біганина у пошуках кращих «апартаментів».
Кожна наступна кімната була схожа на попередню, і відрізнялися вони лише кількістю ліжок. Люксовими номерами вважались ті, в яких були хоча б одинарні вікна. Кімнати, в яких були розетка і засув, взагалі вважалися величезною знахідкою (таких було всього 3 з 20). Ті, хто не мав навіть засуву, щоб зачинити двері, змушені були використовувати підручні матеріали (столи, стільці, тумбочки, котрі були також розкішшю), щоб захистити себе від місцевих жителів, які нахабно лізли до гуртожитку. Зовсім крихкий гуртожиток мав єдину перепону для охочих залізти всередину — це були поламані двері, що закривались зсередини старою іржавою клямкою. Знаючи це, місцева молодь декілька разів проникала всередину, проте куратори, викладачі, що наглядали за нами, мужньо охороняли наш табір. Навіть уночі їм не було спокою, тому що усі «зручності» були розташовані надворі, то вони змушені були нас супроводжувати, щоб нічого не сталось.
Через усі ті клопоти ми не помітили, як вже настав вечір, а з ним — і великий апетит. Ми, звичайно, були голодні, адже за цілий день нас ще ні разу не годували. І лише близько 8-ої години вечора нас запросили до їдальні. За декілька хвилин була утворена астрономічно довга черга до кухні, у якій дуже скромні простояли майже годину. Отримавши свої порції і сівши за розбиті столи, ми, хоч як були голодні, не змогли з'їсти недоварену пшеничну кашу, яку нам приготували. Залишивши на столах цю «їжу», усі студенти порозходились по своїх кімнатах, і розпакувавши домашні харчі, утамували свій голод.
Оскільки тут нас за людей не вважали, то логічно, що на ранок нам дали ту ж саму кашу, яку, звичайно, знову ніхто не їв. Але, окрім вечірньої каші, ми ще отримали величезну кількість «компліментів» на нашу адресу за те, що ми перебираємо харчами. Але чи можна назвати те, чим нас годували, їжею? Протягом трьох днів у нас було стабільне меню:
- на обід — суп з гороху з додаванням інших круп і черв'ячків,
- на сніданок і вечерю - сира гречана або пшенична каша іноді з чимось схожим на підливу. Навіть коли батьки одного із студентів привезли рибу і віддали її на кухню, то уха і смажена риба були готові через добу і в дуже малих кількостях. Лише після тижня нашого перебування в даному колгоспі нам дали м'ясо збитого машиною теляти і по чашці молока, і навіть пообіцяли привезти вермішель.
Отже, після такого сніданку нас відправили на роботу на збирання яблук. До найближчого яблуневого садка 2 км глиняної дороги, по якій було важко йти, тому що рідка глина засмоктувала наше взуття.
Після 8-ми годин важкої, але малорезультативної праці ми повернулись назад до гуртожитку. Прийшовши з роботи, ми не відчували рук не лише тому, що довго працювали, а тому, що наші руки були усі в пухирях від кропиви та інших бур’янів, які порозростались під яблунями. Усе тіло свербіло від пилу та колючих бур'янів. У той час здавалось - нічого немає кращого за теплий душ. Але, як виявилось, про це нам можна було лише мріяти, адже єдиним джерелом води були умивальники, що знаходились надворі і заповнювались з бочки, у якій раніше було дизельне паливо. Проте навіть такою смердючою водою помитись було проблематично, тому що в нас не було ніякого посуду для миття. Після довгих пошуків було знайдено два іржавих тазики на весь гуртожиток. І так тривало 4 дні, поки нам не видали новіші. А на запитання: «Коли ми зможемо нормально помитись?» - нам обіцяли влаштувати банний день. Спочатку нам говорили, що він буде в п'ятницю, потім - у суботу і т.п. У відповідь на наші прохання один з місцевих жителів жартома відповів: «Помиєтесь, коли дощ піде!»
Далі моя дитина не хоче нічого згадувати, хоча вже пройшло багато часу. Через тиждень від початку практики ми її провідали і забрали додому простуджену і дуже знервовану. Можу ще додати, що настало похолодання, а багато дітей перед поїздкою не змогли побувати вдома і приготуватись, тому були такі діти, які ховались від холодного вітру в ями, і там просто плакали від холоду. Я не називаю вуз, в якому таке відбувається кожен рік, тому що це СИСТЕМА і таке садистське ставлення до дітей трапляється майже в кожному навчальному закладі і продовжити ці невеселі спогади можуть тисячі людей, яких СИСТЕМА принижувала, принижує і буде принижувати, поки ми не вичавимо з себе рабів».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
