"НАВІЩО МЕНІ БАТЬКИ, ЯКИМ Я НЕ ПОТРІБНА?" - з такими словами зайшла до редакції дівчина-інвалід
Добре обличчя, на вустах посмішка. Але все це у 18-річної Віки Антонюк, хворої на ДЦП, якось крізь сльози. Через хворобу, що вразила ноги, дівчина з трудом піднялась на 3-ій поверх редакції. Зробила це, щоб поділитись своїм болем.
- У 6 років мене забрали від матері-п'яниці, — розповіла Віка. — Вона постійно мене била та морила голодом. На руках та спині і досі шрами та рубці від тих побоїв. Мати різала мені руки ножем за те, що взяла шматочок хліба зі столу. Калічила мене, хвору, як могла — я, бувало, днями зв'язана стояла на колінах. У мене зараз чашечки колінні піднялись, це, звісно, і через хворобу. Сусіди піднімали тривогу, кажуть, вона, коли була не при собі, навіть хотіла мене повісити, але я впала разом із тим карнизом. Вже не згадаю, як вона розлучилась із батьком. Можливо, він сам пішов. До 14 років він мені ще допомагав, а потім змінився, можливо, через нову сім'ю. У моєї мачухи двоє своїх доньок та їх спільна із батьком дівчинка. Мати залишилась у нашій хаті в Бохониках із сином від першого шлюбу та їх спільним з батьком — моїм братом.
До нас у Бохоники не раз приїздила міліція, сказали батькові, що мене краще забрати. І влаштували у Стрижавський інтернат. Там нещасні неповноцінні діти, а я ж розвинена. Протрималась там всього два тижні, сильно схудла, організм взагалі перестав приймати їжу — діти за столом робили те, що не потрібно. Батько забрав мене тоді до мачухи, з ними я прожила кілька років, не скажу, що мені там було затишно. А потім до вступу в училище я поїхала жити до бабусі в Літинський район. Вона одна мене розуміла і співчувала мені. Вже коли була при смерті, нікого не впізнавала, а зі мною говорила.
Я звикла всього добиватись сама. Після закінчення 8-го класу поїхала до Вінниці, попросилась в училище №7, аби вивчитись на швачку, хоч і не маю диплома, та є довідка. Питання лише в тому, хто мене, каліку, візьме на роботу? А працювати мені треба, бо пенсії, яку отримую по інвалідності, ледве вистачає заплатити за житло та якось прохарчуватись. Зараз я живу із хазяйкою на квартирі у Стрижавці. До цього жила у напіврозваленій хаті, котру купив батько, щоб там будуватись. Могла б у тій хатині пожити, вона ще не зовсім валиться. Але він сказав мені, щоб я підшукала собі інше житло. Тепер він більше турбується за інших дочок, ніж за мене. Мені потрібні операції, батько каже, що від мене відмовляється. Як же мені далі бути, коли я при живих батьках живу як сирота? Нехай і дійсно відмовляться від мене, якщо я, інвалід, їм не потрібна...
Віка каже, що не опустить руки. Раз їздила у Київ, у людей розпитала, де Кабінет Міністрів. І писала там, за допомогою охоронника, листа до Юлії Тимошенко, у якому розповідала про свої біди. Якось буде боротись.
- Як важко усе це робити, — плаче Віка, — коли відчуваєш себе ніким для своїх рідних.
Всі, хто бажає допомогти дівчині, можуть звернутись до редакції газети.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
