Середа, 10 листопада 2004 p.

Людське життя – вічний жереб. Хтось витягує щасливу стежину, а в іншого житейське море з штормами та бурями. Непростим воно виявилося у 76-річної вінничанки Катерини Павлівни Алексеєвої. Бо рідні батьки власноруч підготували їй сирітську долю.

- То був 1934-й рік, - пригадує жінка. - Мені було 7 років. Пам’ятаю, як ми кудись їхали. Уся сім’я: батько, мати і нас шестеро, дітей. Закарбувалася така картина: сьогодні ми виїжджали з дому на санях – була зима, мороз, сніг. А через кілька днів інша картинка: ми усі сидимо на залізничній станції Березівка під Одесою, і вже літо. Мама тримає на руках у пелюшках Надю, а я стою поряд і гладжу маму по голові, приказуючи: «Какая вы хорошая! Как мне вас жалко... ». Надвечір ми зайшли у вокзал і почали лаштуватися до сну: купа речей, клунків, купа дітей... Вночі я прокинулася, бачу – мама не спить. Я ще запитала її, чому вона не лягає, і почула: «Ждем поезда».

А вранці нас розбудив черговий по вокзалу. Нас було четверо: маленька, у пелюшках, Надя, я, Маня і Володя. Батьків, старшої сестри Шури та брата Феді не було. Сльози, крик, відчай... Надю дорослі забрали одразу. А нас трьох повезли чомусь у Жмеринку. Ми, малі, увесь час трималися за руки разом. Але потім мене забрали від Мані і Володі і привезли у Соколівку Крижопільського району, в дитячий будинок.

Свого прізвища Катя не знала. Казала, що маму звати Тетяна Федорівна, а батька – Василь Андрійович. Тож в дитбудинку їй дали прізвище – Досафова. Час минав. Дівчинка пішла до школи.

А потім почалася війна.

Дитбудинок вирішено було евакуювати. В дорогу рушило 12 підвод, мішки з цукром, сухарями, одягом – і нас, 350 дітей. За перший день ми пройшли 90 км (!), так німець нас гнав.

Харчувалися, як кажуть, підніжним кормом. Ото зайдемо в садок, діти візьмуть у руки простирадла, потрясуть дерево і ловлять у ті простирадла яблука, груші... Найбільше втішалися, коли натрапляли на поле з кукурудзою. Кидали качани у стіг сіна і запалювали. І така та печена кукурудза добра була – аж солодка!

Так ми йшли 2 місяці. Але в Ростовську область – кінцевий пункт призначення - із 350 дітей прийшли лише 50, решта – загубилися. Хтось пристав до армії, ще хтось під час бомбардувань зник... Не встигли облаштуватися, як німець погнав в евакуацію аж у Ташкент.

…Тоді Каті було 12 років. Не раз її життя було на волосині від смерті. Бо пережила і тиф, і малярію. А у 47-му – голод. Ходила дорогою і збирала кісточки від абрикосів, персиків, стручки з акації, качани з яблук... А якось – щастя. Одна жінка закликала до хати і пригостила дерунами. Були вони, певно, вчорашні, бо аж сині. Але для неї — наче торт.

«Батько сказав, що ми... померли»

Коли скінчилася війна, Катя закінчила інститут легкої промисловості, працювала на взуттєвій фабриці. А потім «завербувалася» на Урал, де познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, і разом з ним переїхала у Дніпродзержинськ.

Думка про рідних не давала їй спокою. Особливо ж загострилася, коли вона сама стала матір’ю.

- Ото, бувало, дивлюся на своїх маленьких Наташу і Васю і згадую Маню й Володю, батька, маму, Надю у пелюшках. Де вони? Що з ними? Вирішила шукати їх. Мені було вже 35 років.

Знаєте, з дитинства в мою пам’ять закарбувалася назва: «станція Мартісово, дорога Лашері». Може, це і є моя батьківщина, подумала. І написала у Міністерство шляхів сполучення листа. Відповідь не забарилася. Мені повідомили, що дійсно, така станція є – 490 км від Москви. Окрім того, міністерство надіслало запит на станцію, чи не проживає там така сім’я. Неймовірно, але за такими скупими даними моїх батьків розшукали.

Пізніше батько згадував, що коли його викликали в район, він налякався, думав, що будуть якийсь «кримінал» шити. Але перший секретар райкому свій допит почав з ... дітей: скільки, де живуть. Батько розповів про Шуру і Федю. Тоді його запитали – а де ще четверо? Він відповів, що... померли. Тоді батькові показали мого листа.

Матері не вибирають

Той день, коли у поштовій скриньці вона знайшла лист від мами, Катерина Павлівна запам’ятала на все життя. І вже того дня вирішила, що повинна поїхати до неї. Дуже хотіла дізнатися, як же так сталося, що вони загубилися? Бо ж від матері не відходила ні на крок, за спідницю трималася...

Дала телеграму: «Зустрічайте», — і поїхала.

— Я одразу побачила матір, інтуїтивно вирізнила її з-поміж натовпу. Вона стояла, притуливши руки до грудей, і пильно придивлялася до перехожих. Щось перевернулося тоді у душі. Якщо раніше я прагнула відшукати рідних, не раз малювала в уяві нашу зустріч, тієї миті я відчула якусь дивну порожнечу і стіну відчуження. Я пройшла повз ту жінку, зайшла у приміщення вокзалу: «Що робити? У кого поради спитати?» Я бачила, як матір запитувала чергового, коли буде наступний поїзд з Москви, як вона ще раз обійшла весь вокзал. Але навмисне заховалася у темний куток, щоб мене ніхто не помітив. Зрештою, мама сіла в автобус і поїхала, а я залишилася ночувати на вокзалі.

«Утро вечера мудренее». Так і у мене вийшло. Вранці я рушила розшукувати своїх рідних. На одній вулиці побачила жінок, набирали воду з колонки. Запитала їх, де проживають Андреєви (таким було прізвище моїх батьків).

- Це ви, може, та дочка, що знайшлася? - почула. – Це ось через кілька дворів.

А я стала як укопана. Не можу з місця зрушити. Ті жінки: «Та йди ж бо, там тебе чекають». А я – як приросла, кажу: «Не можу!» Тоді одна з жіночок побігла повідомити новину.

Я сіла на чемодан – і аж вхлипалася, плачу. Аж бачу – біжить матір, руки догори і кричить: «Катю! Донечко!» Добігла до мене, впала на коліна, обійняла руками: «Пробач! Яку скажеш кару - прийму, лишень пробач!» Вже коли ми пішли до хати, вона розповіла, що це батько сказав залишити нас, чотирьох дітей, на вокзалі. Хоча сам батько – відмовчувався.

Я намагалася проаналізувати, чому вони так вчинили з нами? Думки крутилися важкі, як жорна. Але ніякого виправдання батькам не знайшла.

Тоді ж, вперше через 28 років, зустріла і свою старшу сестру Шуру, яка жила з сім’єю у сусідньому селі.

«Мы - с Вятки, вы – с Оки»

Я поцікавилася у жінки, чому вона не Василівна, а Павлівна?

- В Ташкенті, куди евакуювали наш дитбудинок, я сама обрала собі прізвище Алексеєва, а по батькові – Павлівна. Павлівна, бо мала подружку з таким по батькові. А ось прізвище «позичила» у вчителя німецької. Якось ще у Соколівці, в школі, я одержала «двійку» з німецької мови. Це була біда! Адже за погані оцінки нас дуже суворо карав завуч Семен Опанасович Калабалін (між іншим, прототип Карабанова з «Педагогічної поеми» Макаренка, його колишній учень). У школі його боялися, як вогню. Скажімо, хлопчикам за двійку міг вистригти машинкою на голові «доріжку» або одягти їх у дівчачі плаття і у такому вбранні примушував працювати на ділянках... Покарання були дуже вишуканими. Тому я після уроків прийшла до учительської і попросилася перездати завдання. Учитель наказав мені написати російською речення, на слух воно звучало: «мы-свят-ки-вы-со-ки». Я й написала: «Мы святки высоки». Учитель каже: та як же ти хочеш німецьку знати, коли російською неправильно пишеш? Тут має бути не 3 слова, а 6: «Мы - с Вятки, вы – с Оки». Ну, все, думаю, пропала. Але учитель змилувався наді мною і виправив «двійку» на «трійку». Ось тому я і взяла собі прізвище свого благодійника і стала Алексеєвою.

«К сожаленью, день рожденья только раз в году», -

співається у відомій дитячій пісеньці. Катерина Павлівна – виняток з цього правила, бо має... 2 дня народження.

— Перше – 10 серпня – я придумала собі сама, коли записували наші дані у Ташкенті. Ця цифра значиться і як дата народження у паспорті. А ось друге, справжнє, – 30 листопада – при нашій зустрічі повідомила мені мама.

Цього року Катерині Павлівні виповниться 76 років. Вона досить жвава та енергійна жінка. Оце лише другий рік як не працює. Каже, що тримає її на цьому світі Бог.

- Знаєте, важко мені було пробачити своїх батьків за скалічене дитинство та сирітство при живих батьках. Але таки простила. Бо Господь велить прощати. А тепер ось не втрачаю надії розшукати своїх молодших брата Володю та сестер Маню і Надю. Може, вони десь тут поряд ходять. Відгукніться! Я на вас чекаю...

Інна ЧЕРВІНЧУК

P. S. Адреса Катерини Павлівни Алексеєвої – в редакції
Warning: main(bottom-radnica. php): failed to open stream: No such file or directory in /home/hosting/windb/33channel/r04-23-03.php on line 49

Warning: main(): Failed opening 'bottom-radnica. php' for inclusion (include_path='.:/usr/local/lib/php') in /home/hosting/windb/33channel/r04-23-03.php on line 49