Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

Спочатку була любов. Така пристрасна і сильна, що Наталя втекла з дому, щоб вийти за коханого заміж. Втекла, бо її прийомні батьки-євреї хотіли бачити своїм зятем тільки єврея. А Георгій був українцем.

– Тоді я навіть гадки не мав, що національність Наталі у подальшому житті може зіграти зі мною злий жарт, — розповідає викладач музично-педагогічного факультету Вінницького педуніверситету Георгій Філімонов. — Ми були дуже щасливі, виховували двох доньок. До речі, дівчаток назвали на честь наших мам та дружби між народами. Аннусі вже було 9, Катюші — 5. Аж поки у 90-му році дружина не повезла дівчаток на відпочинок до піонертабору. Ми домовилися, що по дорозі вона заїде з дітьми до моїх батьків у Дніпропетровськ. Але коли Наталя повернулася, виявилося, що до моїх рідних вона не їздила. Коли я запитав, чому втрутився тесть, батько Наталі: «Вони вам не няньки!» Я не міг повірити своїм вухам! Як можна, щоб батьки дружини забороняли виконувати свій обов’язок перед батьками чоловіка? Спересердя сказав, що коли йому буде погано, пригадаю ці слова. Як він кинеться на мене! Схопив праску зі столу. Наталя з тещею давай хапати його за руки, заспокоювати. А він — кричить та матюкається. I це при дітях, у мене вдома! Я й не стримався: «Геть з мого дому, і щоб я вас тут більше не бачив!» Тоді він вже до Наталі: «Залишишся з ним — у тебе немає батька! Вибирай: або він, або я!»

Здавалося б, банальний сімейний конфлікт, але Наталя свій вибір зробила: подала на розлучення. Я не міг збагнути, чому вона так вчинила? Пригадав, як перед нашим одруженням холодного вечора (був сніг з дощем) вона у одному плащику і майже босоніж приїхала до моїх батьків у Дніпропетровськ. У дорозі застудилася і захворіла. Цілий місяць мої батьки «витягали» її з хвороби. Тепер же Наталя не хотіла навіть провідати моїх рідних, бо вона їм «не нянька»...

Я як міг намагався зібрати скалки нашого щастя. Бо ж це величезна дурість — розлучатися тільки через расову ненависть її батьків до моїх. Пояснював Наталі: «Вчора мої батьки були твоїми няньками, а сьогодні їм може знадобитися твоя допомога. Невже принципи загальнолюдської моралі не знайомі євреям? Невже почуття расової зверхності так глибоко вкорінилося у серцях твоїх батьків?..» Але...

«Наш шлюб зруйнували національні стосунки»

Але... мою милу і добру Наталю ніби хто підмінив. Мало того, що вона подала на розлучення і не дозволяла зустрічатися з дітьми. А її батьки ще й налаштовували дівчаток вороже. Якось, пригадую, моя матір спеціально приїхала побачити онучок і купила дітям кілька помаранчів. Простягла гостинець Катюші, а та взяла їх і — в обличчя бабусі... Тим часом тесть і теща аж пританцьовували від радості з такої жорстокої поведінки дітей.

Але найстрашніше сталося 16 вересня 1992 року. Того дня мої чудові донечки-зірочки Катя і Аня у віці 9-ти та 13-ти років протизаконно, усупереч моїй волі і таємно від мене були вивезені до Iзраїлю. До речі, вивезли навіть без дружини, вона виїхала до Iзраїлю аж через рік. По суті, дітей викрали. I найпарадоксальніше те, що викраденню українських дітей сприяли деякі офіційні особи. «Там їм буде краще!» — переконував мене один суддя, якого згодом, мабуть, за такі «героїчні» вчинки перевели з районного суду до обласного. А окремі державні службовці зайняли позицію невтручання. Соромилися навіть запитати у іншої держави: «Що з нашими дітьми?»

Але ж викрадення дітей — це справжнісінький акт тероризму, жорстокий, підлий, зрадницький, підступний. У мене силою було відібрано право і щастя виховувати своїх дітей, впливати на їхній розвиток і майбутнє. Була відібрана також радість спілкування з онучками у моїх батьків. Вони так і померли, не діждавшись від любих дівчаточок жодної звістки.

А я... Після розлучення з дружиною мав нове коло принижень, бо суддя судовим рішенням примусово виселив мене з чудової квартири, яку я отримав на роботі, до кімнати у «комуналці». Сусіди, навчені кимсь, нібито я також єврей, зробили моє життя пеклом. Спершу наклали табу на місця загального користування, викинули мої речі, заборонили грати на роялі, хоча це моя професія. Зрештою, почали вимагати, щоб я забирався геть «до свого Iзраїлю»: «Одним евреем будет меньше!». Довелося звертатися навіть в СБУ. Бо це ж треба так нацьковувати українців одне на одного! Щоправда, я не зовсім «чистий» українець. Мій батько — росіянин, але ж матір — українка, до речі, як казала колись бабуся, з роду славного гетьмана України Павла Полуботка.

«Гарматне м’ясо» підросло?

Зараз, за словами Георгія Філімонова, його донечок готують до вступу в армію Iзраїлю.

– Але ж там безупинно йде війна, постійно «гаряча точка»! — обурюється чоловік. — «Гарматне м’ясо» підросло. То це для цього їх вивозили без моєї згоди? Для цього суддя Ленінського райсуду вимагав від мене письмового дозволу на виїзд моїх дітей і повну відмову від них, пропонуючи навзамін залишити мені квартиру? Звичайно, продавати Катю та Аню я відмовився. Адже це святий обов’язок держави — захистити наших дітей. Так, тут потрібна розважливість, бо ще Горький сказав, що у стосунках поміж людьми різних національностей треба бути дуже обережними, оскільки злочин однієї людини сприймається як злочин цілої нації.

Захищаючи своє батьківство, Георгій Філімонов звертався у різні інстанції.

Однією з перших виявилась прокуратура. Справу взяли на контроль, але рік мовчали. А потім дали відповідь, мовляв, немає доказів, що Аня і Катя вивезені до Iзраїлю, тому вони не можуть нічого вдіяти, хоча чоловік повідомляв дату вивезення дітей літаком з Києва, їхню адресу в Iзраїлі. Був у нього ще один доказ — лист-відповідь з Iзраїлю колишнього радянського єврея. Зміст цієї відповіді можна зрозуміти так: сиди тихо, бо матимеш лихо. «Стукав» Георгій Філімонов і у Міністерство закордонних справ, і до прем’єр-міністра, Президента України. Щоб привернути увагу світової громадськості, писав навіть Фіделю Кастро, 42-му Президенту США Біллу Клінтону, а також леді Хіларі Клінтон, котру просив як адвоката у порядку гуманітарної юридичної допомоги дати згоду на участь у судовому засіданні його батьківських прав. Його листи-«SOS» були адресовані також Президенту Білорусі Лукашенку. Через Iнтернет він звертався і в газети «Нью-Йорк таймс» та «Вашингтон пост»... Безрезультатно. Мабуть, теж вирішили «сидіти тихо».

Зараз Георгій Філімонов має намір добиватися правди в Iзраїлі.

– Але для цього потрібні немалі кошти, — каже Георгій Георгійович. — Я звернувся до суду передати мені для цього кошти, які накопичилися на рахунку педуніверситету з незатребуваних моєю дружиною аліментів. Прийняти заяву у суді з цього питання відмовилися. А у бухгалтерії вузу мені пояснили, що ці кошти вже перейшли у власність держави. Моєї рідної держави, котра поки що не хоче захищати ні мене, ні моїх дітей, ні честь та гідність України.

Записала Iнна ЧЕРВIНЧУК

P.S.: Для тих людей, котрим небайдужа доля українських дітей і хто може морально та матеріально допомогти Георгію Філімонову боротися за свої людські права, — його адреса в редакції.

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14

Середа, 19 січня 2005 p.