Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

«Познайомились ми в інституті. Він був викладачем, набагато старшим за мене чоловіком, я — студенткою. Чи то кохання, чи то просто хотілося пошвидше вийти заміж. Але спочатку ми були щасливі. Народила йому двох доньок, таких миленьких мініатюрних квіточок. Усі знайомі милувалися дівчатами.

А чоловік старів, уже не заглядався на дружину. I ревнощі лилися рікою.

Доньки його не радували. Він фанатів від музики і робив з них музиканток, ледь вони змогли на ноги стати. Змушував годинами сидіти біля роялю. Часто бив їх, якщо щось не виходило, закривав у туалеті без світла, бив по руках. Дівчатка не могли ходити до школи, бо з побитими руками писати було неможливо. Гроші він перестав давати взагалі, бо боявся, що я заберу дівчаток і втечу. Різниця між нами була в 20 років, і він уже фізично не міг мене влаштовувати як мужчина, думав, що я йому зраджую. Почав простягати руки до мене. Дівчатка ховалися по кутках, не хотіли йти додому. Не дозволяв їм їсти, аби не гладшали. Телевізор не дивилися, тому що отримували по обличчю кабелем від телевізора, щоб займалися музикою.

У школі їм співчували, адже доводилося ходити в колготках з латками. Одягалися у дрантя та лахи, котрі від когось діставалися.

Я не могла більше цього терпіти. Хотіла іншої долі своїм дітям. Попросила у нього розлучення. Але він знущався наді мною ще чотири роки. Не давав розлучення, придумував нові і нові відмовки. Хвала Богу, завдяки єврейській школі відправила дівчаток на навчання до Iзраїлю. Вони чекали на мене. Коли я отримала розлучення, виїхала до них, попередньо одружившись з чоловіком, який навчив мене кохати.

Я нарешті відчула себе вільною людиною. Він прийняв моїх дітей, як рідних, а мене зробив щасливою. Минуло багато років, і я дізналась, що мій колишній чоловік, якому зараз 80, розповідає людям, що я забрала від нього дітей та вивезла їх за кордон. Господи, яка це неправда! Ми від нього втекли, бо не могли більше терпіти. Дівчата мої навіть ніколи не претендували на аліменти, щоб тільки не бачитись з батьком.

Зараз ми тут, в Ізраїлі, щаслива родина, я уже двічі бабуся, нам зовсім не хочеться згадувати, а тим більше, зустрічатися з таким минулим.

Я знаю, що на старості років усі стають іншими. Але повірити в те, що він змінився, не зможу ніколи. Адже я переконалася: з роками погані люди стають все гіршими і гіршими. Тому рідко коли велика вікова різниця приносить двом коханцям у сімейному житті щастя.

На старості років мій перший чоловік, батько двох доньок, залишився один, нікого в нього немає. Звісно, він би хотів повернути дівчат, але це йому розплата за той біль, який він нам заподіяв. Думаю, Господь мене зрозуміє, і люди теж».

З повагою до газети, колишня вінничанка

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14

Середа, 2 лютого 2005 p.