Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

«Що змусило 35-річну Надію Курносу, жительку смт Теплик, залишити рідну домівку і здійснити переліт до далекого і чужого Афганістану? Чи то її зодіакальна вдача Тельця, чи захотілося кардинальних змін? Але, залишивши 13-річну доньку на виховання батькам, Надія Яківна (разом із перелітними птахами) у жовтні 1987 року перетнула кордон Радянського Союзу.

- Мати була проти мого від’їзду, — згадує Надія, — проте батько дав згоду. Відверто кажучи, я малювала собі яскраві картини: кактуси, пальми. Але, сходячи з трапа літака, побачила... рівненькі ряди металевих домовин з тілами загиблих. Вони чекали на повернення додому, на довічний спочинок. Кандагар. 12-та година – північ. Непроглядна пустка вздовж чужої вулиці і невблаганна пустка в душі. Хтозна, скільки ще часу я була б в оціпенінні, коли б не чиєсь пронизливе із пітьми: «Надю, ти?». То була моя давня знайома Людмила, з якою працювали разом на Вінницькому підшипниковому заводі.

А далі події розгорталися згідно з графіком прийому військових: поселення в гуртожиток, присяга на вірність Вітчизні і щоденна праця. Жінка працювала кухарем. Згадуючи ті часи, Надія Яківна хвилювалася. Були моменти, коли в неї з’являлися сльози.

— Знаєте, — зізналася згодом, — коли приїжджали знімати мене для телепередачі «Усе починається з любові», я так не хвилювалася, як ось тепер.

Афганістан. Скільки про нього розповідала своїй допитливій донечці після повернення додому, скільки було проведено «дискусій» із зятем Сергієм Плуговим, котрий сам виконував почесну місію – приборкував «душманів». Розмови велися відверті, говорили про те, що дотепер замовчувалося. Скажімо, про ту ж «дідівщину». Адже була вона і в Афгані. Надія Яківна була свідком, коли солдат однієї національності бив іншого через те, що той відмовлявся мити казан від каші, а замполіт без будь-якої на те причини бив рядового... Хто не витримував знущань, щоб хоч якось забутися, втекти від реальності, глушив свій біль у «оковитій», шукав легкі розваги. Чи маємо ми право їх осуджувати, докоряти?

- А ще мене інколи коробить те, — каже Надія Яківна, — як б’ють себе в груди колишні «афганці», розповідаючи про особисті бойові подвиги, а насправді... на кухні мили посуд.

Критично оцінює жінка і своє перебування в «гарячій точці». Мовляв, нічого особливого не зробила – просто готувала для військових льотчиків нехитрі обіди, сніданки чи вечері. І її турботливе серце щоразу наповнювалося болем і розпачем, коли бачила за столами вільні місця, де вистигала чиясь неторкнута вечеря. А працювати доводилося часто-густо у дві зміни, бо персоналу не вистачало.

На війні як на війні. Проте відзначали у військовій частині і дні народження, новорічні, першотравневі свята. Тоді Надія Яківна балувала військових чимось смачненьким, домашнім: випікала печиво, тістечка. У свої фірмові страви вкладала, як кажуть, всю душу. Адже вона, без перебільшення, прекрасний кулінар.

Чи можна примусити серце збайдужіти, залишатися холодним, коли йдеться про кохання? Як не намагалася Надія, все-таки стріли Амура влучили і в її серце. Вона покохала … одруженого. Високий, синьоокий льотчик став її другом і порадником, хоч залишався вірним дружині. Зараз жінка живе заради доньки, улюбленого 6-річного внука Артура і вірить, що подібний Афганістан не повториться».

Людмила ПЕЦЕНЮК, смт Теплик

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10

Середа, 2 березня 2005 p.