Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

«Я познайомилась із Сан Джу на базарі в Одесі, на 7-му кілометрі. Він торгував там разом з іншими китайцями, а я приїжджала в Одесу по товар до них. Він мені допомагав з товаром, проводжав на поїзд, а потім телефонував. Санька (як я називала його) непогано знав російську мову, тому ми швидко порозумілися.

Хоча, що довго описувати? Кожен, хто був закоханий, знає, як це відбувається. Через кілька місяців такого базарно-телефонного знайомства я переїхала жити в Одесу до Сані. Вони общиною наймали квартиру. Жили усі разом, спали на підлозі, але були щасливі. А потім Сан запропонував переїхати до нього на батьківщину, у Китай. Мене в Україні нічого не тримало, хіба що важкі базарні клунки. Тому я погодилась.

Життя у Китаї виявилось не таким вже й страшним. Живуть вони краще за нас, особливо у містах. Розмовляла я англійською.

А потім завагітніла. Сан дуже зрадів первістку, з першого дня казав, що відчуває — це буде неодмінно хлопчик. Я була щаслива. До того ж, кожного дня телефонували мама Сана, його сестра та тітка. Щодня цікавились моїм станом, нашим життям, словом, я почувалася в оточенні любові.

Одного дня я пішла у супермаркет, начебто нічого важкого не піднімала, але, певно, находилася багато. Розболівся живіт, почалася кровотеча. Працівники супермаркету викликали «швидку», і мене забрали у лікарню.

Коли я прийшла до тями, біля мене стояв мій Саньок, він гладив мене по голові і казав, що у нас будуть ще діти. Того ж дня ми повернулися додому. Він був ніжним, люблячим... Аж тут став на коліна біля мого ліжка і почав говорити. Я не могла повірити своїм вухам. У Китаї існує звичай – жінка, у якої трапився викидень, мала його з’їсти. В мене був шок! А Санька мало не плакав, казав, якщо я відмовлюся, то у нас завжди будуть викидні, що ця дитина має відкрити якісь двері для іншої. Говорив, що таку дитину не можна не поховати, ні спалити – тільки з’їсти. Словом, усе це східна релігія, вірування, звичаї, традиції. Я відмовлялась, плакала, а потім Сан приніс мені пластикову коробочку. Там лежало тільце моєї дитини. Це був хлопчик. Виявляється, в лікарнях віддають таких дітей батькам. І це в них є нормальним явищем. У мене була істерика. Потім істерика була у всіх родичів Сана, коли вони дізнались, що я відмовляюся.

Я так і не змогла цього зробити. І через кілька тижнів, коли побачила, що нічого не налагоджується, повернулась в Україну.

Сумувала за Саном, мені не давало спокою те, що сталося. Я ходила по психологах, знайшла одного, який знається на китайських традиціях. Він мені і пояснив, що це справді стародавній китайський обряд, але його зараз притримуються тільки ортодоксальні віруючі. Він пояснив, що викидні трапляються, коли в жінки не вистачає якихось елементів, а зародок має в собі всі речовини. Тому він є нібито імунологічною бомбою, яка підживлює жінку, і дає їй необхідні для виношування дитини елементи. Але попередив: якщо викидень трапився через те, що дитина була хвора, то це буде ще гірше.

Ще розказав, що діє психологічний ефект. Не думайте, що китайські жінки запросто їдять своїх дітей. Вони теж дуже страждають. Тому після такої процедури організм мобілізує усі сили і робить усе, щоб не викинути наступної дитини.

З Санькою я передзвонююсь кожен день. Він просить повернутись, я кличу його в Україну. Я думаю, що ми ще побачимось. Бо, по-перше, ми ж не розлучилися, а по-друге – я все-таки його люблю».

Світлана

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10

Середа, 2 березня 2005 p.