Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

«Взявся за перо, щоб додати об’єктивності у висвітленні конфлікту у будинку-інтернаті для інвалідів (див. статтю «Спроба самогубства з «голубим» відтінком», «Подільська радниця від 27.10.04).

З героями цієї статті Віктором та Микитою я познайомився більше п’яти років тому в християнському таборі відпочинку, де ми жили в одній кімнаті. Віктор, більше пригнічений фізично, пересувався в інвалідному візку, а Микита мав за помічника ціпок. Вони жили, як брати, підставляючи один одному плече. Микита без зайвих слів вкладав свого старшого товариша у ліжко, вночі подавав йому судно, а вранці допомагав одягнутися і взутися. А той не скупився на добре слово і гарну пораду.

Після табору моє приятелювання з цими хлопцями продовжилось, тому я добре поінформований про їхнє життя-буття і проблеми. Я бував в інтернаті, відвідував їхню чисту, охайну кімнатку з стареньким телевізором. Щоб його купити, друзі довго збирали кошти з своєї мізерної пенсії. Під час моїх гостин розмовляли з Віктором і Микитою про тамтешні порядки, які помітно змінились, коли інтернат очолила людина, котра раніше працювала в установі закритого типу, що й позначилось на методах роботи. Як на мене, ці методи і стали основною причиною конфлікту.

Микита, не вміючи ставити гальма на язик, одного разу сказав таке, що не сподобалось новому начальству. Директор викликав його в кабінет і довів свою правоту не тільки словами, але й добрячими стусанами. Саме тому після згадуваної в «Радниці» бійки хлопець побоявся з’являтись на його очі. Той прийшов сам.

– Микита якраз був у туалеті, — розповідає Віктор. — Директор вирвав двері, почав його бити. Цілу ніч Микита схлипував і скаржився на болі у переніссі. Я не міг терпіти таку несправедливість, викликав міліцію. Але дільничний прийшов на другий день разом з директором і, навіть не вислухавши нас, почав погрожувати штрафом за брехливий виклик. Незважаючи на присутність стражу порядку, директор заявив Микиті: «Забирайся з інтернату!» Незабаром невеличкий чемодан з скромними інвалідськими статками Микити стояв за воротами.

Через три дні після цього я бачився з Микитою під час спартакіади інвалідів. Кидався в очі його побитий ніс. В короткій розмові він сказав: «Не вірте тому, що вам будуть говорити в інтернаті...» Розпитати його, що це означає, я не зміг.

А Віктор, залишившись на самоті зі своїми бідами та болячками, без найближчого помічника і товариша, вражений несправедливістю, жорстокістю і власною беззахисністю, взяв до рук ножиці... і поколов себе. Чи то вони були надто тупі, чи то не вистачило сил, але рани виявились неглибокими.

– До мене приходили кореспонденти, але я не міг нічого розказати відверто, бо знаходився в палаті з лежачими хворими, де постійно були лікарі і відвідувачі, — пояснив Віктор.

В інтернаті Віктора поселили в палату важкохворих, прикутих до ліжка людей. Багато його речей перебувають на складі у сестри-хазяйки (причому вже пропало близько 10 кг цукру). Не може він подивитись телевізор, бо нікуди його поставити. Навіть стілець відсутній. А головне — Віктор не може користуватись візком, бо у тій частині корпусу немає вантажного ліфта. Давно він не був на свіжому повітрі. Важко йому живеться, його ноги — суцільні рани через закупорку судин, в кімнаті немає туалету і він змушений човгати до нього через коридор.

А що ж з Микитою? Довгий час ночував на вокзалах, можна було бачити його на базарах, потім поїхав у село до родичів, де прожив до холодів. Там і знайшла його міліція. Очевидно, дирекція інтернату подала його в розшук. Він повернувся — без чемоданчика, без документів. Живе, як кажуть, на лежачій стороні. У самому інтернаті правду про згаданий конфлікт знають одиниці.

– У нас в основному живуть старі люди та інваліди, — ділиться думками Валентина (ім’я також змінене). — Вони днями нічим не зайняті і залишок енергії направляють на поширення чуток і пліток, на доноси і нашіптування, які «гуляють» по інтернату. Ось звідки взялась «нетрадиційна сексуальна орієнтація» Віктора і Микити.

За чиїмось наказом з дверей у кімнатах були зняті защіпки, і будь-хто з обслуговуючого персоналу може зайти без стуку в найнезручніший момент. Головне — порядок, а про моральну обстановку мало хто піклується. Наша думка зовсім не береться до уваги, тому, крім фізичних вад, змушені терпіти і безправ’я. Живемо, як у колонії. Без пропуску не можемо вийти навіть за ворота. Для багатьох з нас інтернат — наша друга домівка, і він має бути дійсно нашим затишним домом, а не казармою у гіршому розумінні цього слова.

Безперечно, будинок-інтернат для багатьох — це вчасне харчування, тепла зима, догляд і втеча від самотності. Однак керівництву і директору цього закладу не слід забувати, що тут живуть люди з особливо вразливими душами, і великий гріх користуватись їхньою беззахисністю. Бо відповідати все-таки доведеться — якщо не перед власною совістю, то перед Богом».

Юрій ЦВIРКУН, журналіст

Від редакції: готові вислухати і інші думки з цього приводу.

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10

Середа, 2 березня 2005 p.