Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

«Народилася дитина: щастя, радість, надії... Хлопчик! Спадкоємець, продовжувач роду, прізвища, син. Скільки ночей недоспано, скільки енергії витрачено, щоб ріс у любові, у достатку, у благополуччі. Він єдиний, тільки він — Женечка! І маля росте спокійним, тямущим, гарним. І здоровим.

Перший клас, перший дзвінок, перша вчителька, шкільні друзі, «п'ятірки». Усе ладиться, все «по плечу». Все біжить, як по торованій доріжці. До Жені тягнуться однолітки, він гарний, впевнений у собі хлопчик, начитаний, ерудований, спортивний. І здоровий.

Випускний... Грамоти, подяки, відмінні знання. Небагато хвилювань, переживань, і Женечка — студент. Яка радість — те, що мріялося, стає реальністю. Бажана професія, гарні друзі, активні заняття спортом. І міцне здоров'я.

Вісімнадцять... Який чудовий час: перша весна, перша любов... Жені вісімнадцять років 2 грудня, вирішили відзначити вдома (з'явилося якесь нездужання, дискомфорт у животі).

Наступного дня — до лікарів. Аналізи, рентгени — все в нормі, ні до чого причепитися. Начебто пневмонія. Раз так, тоді пульмонологія. Крапельниці, уколи, таблетки. Тиждень загублений. Лікарі, заввідділенням, професор: «Ви непоміркована мати — робите здорову дитину хворою. У нього нічого не болить. Його в космос можна посилати». Але дитина продовжує скаржитися на біль у животі.

«Пироговка». Знову лікарі, знову професори. Новий діагноз — панкреатит. Крапельниці, уколи, таблетки, розмови про можливості операції. Згадали — УЗД! Тиждень втрачений. Швидко виписали. Далі самі проходите обстеження — у вас лімфовузли. Що робити? Гематологія виявилася на висоті, вони відразу запідозрили погане.

Обласний центр онкології. Знову уколи, крапельниці, аналізи. Готуємося до гіршого — хіміотерапії. І раптом через чотири дні, як грім серед ясного неба. Виписують хлопчика з діагнозом — рак, не намагаючись навіть лікувати. Пізно...

Чому пізно? Як пізно? Адже тиждень тому не знали, за що зачепитися? Хто поверне цей тиждень, хто відповість за неправильно встановлений діагноз? Тридцять пар очей провідних спеціалістів після п'ятихвилинки дивилися на мене: «Медицина, на жаль, не всесильна». Я не розуміла, як можна залишити з такою хворобою дитину без допомоги, без лікування, а батьків — без надії. З горем один на один. З тисячами питань без єдиної відповіді. Залишити, щоб щодня батькам дивитися, як їх єдиний син «тане», горить щодня, щогодини, щохвилини. Про яку людяність, про яку гуманність професії можна говорити...

Де вона? Якщо людина повинна піти з цього світу, то чому так? Чому викинутою? Чому нікому немає до неї діла, чому не дати надію? Ні хлопчикові, ні його батькам... Не можете лікувати, так хоч робіть вигляд!!! Не нашкодь... це все, на що здатна наша медицина!!! Може, гуманніше нашкодити, експериментувати, раптом було б диво, може, людяніше накопичувати досвід, адже батьки не сиділи склавши руки, вони випробували все, що їм радили, знову й знову здавали аналізи. Вони шукали, вони просили, вони рятували, вони боролися, боролися самі, без підтримки лікарів! 7 лютого 2005 року Женя пішов в інше життя...

Два місяці батьки боролися. Зараз у них інсульт, хворе серце, порушена психіка... Два місяці болю... Хто відповість — чому?»

Рідні й близькі Жені

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14

Середа, 16 березня 2005 p.