Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

Лідія Миколаївна Нафікова не могла прийти чи приїхати до мене в Ямпіль, бо вона доглядає свого чоловіка — інваліда першої групи. Живуть вони у Могилеві-Подільському. Вона безліч разів дзвонила і просила приїхати. Приїхав. Побачив те горе...

Її чоловік Валерій Нагімович Нафіков більше 30 років відпрацював штампувальником на заводі імені Кірова в Могилеві-Подільському. Спочатку той заводський багатотонний прес перетворив одну кисть його руки в місиво шкіри, м'яса, подрібнених кісточок і крові. Здавалося, після такого жаху людина і на гарматний постріл не повинна б підійти до того преса. Але, очевидно, є більша сила, ніж страх, і вона змушує йти проти природних інстинктів самозбереження. Одним словом, з однією здоровою рукою Валерій Нагімович ще багато років працював на тому самому жахливому пресі, аж поки він вдруге не схарапудився і не відбив йому геть і другу кисть здорової руки. В п'ятдесят років, ще молодий чоловік зробився таким інвалідом.

Здавалося б, такого героя держава повинна б на руках носити, він же так постраждав на її виробництві!.. І ні в чому він не повинен би відчувати потреби.

Скаржилася його дружина на нашу державу, на банальну справу, з якою стикаються всі інваліди області і країни. Ні на що жити Валерію Нагімовичу, немає за що лікуватися. А лікуватися то є від чого! Важка фізична травма призвела до важкого психічного захворювання. І потрібні ліки, ліки, ліки... І показує мені цінники на них — двісті, триста гривень...

Між тим, держава начебто надає таким інвалідам як він пільги на придбання ліків. Але вся біда в тому, що тими пільгами Валерій Нагімович не може скористатися. Щоб за державний кошт придбати хоч одну таблетку, йому треба лягати в лікарню на стаціонар. І там вже по рецепту стаціонару отримувати ліки, які є. Але Валерій Нагімович без рук. Без дружини він не може себе обійти і в лікарні. А там їй бути і їсти державний харч, займати ліжко не «положено»... Між тим, Лідія Миколаївна прекрасна медсестра, любляча, терпелива жінка. Їй би лише ліки, а вона сама їх введе, обслужить чоловіка на найвищому рівні дома. Але держава каже: «Не положено! В лікарню, в ті умови, в ті запахи! А не хочеш — ліків не дам». І не дає. Отож вся його пенсія йде на них. А жити двом за що? На її дольову медсестринську пенсію?.. Про санітарно-курортне лікування такий герой трудового фронту і думати не може. Він же не пиха з державного кабінету. Для нього Хмільник і Трускавець — зірка недосяжна!..

Став я і задумався... Ну, чим ти їм допоможеш, бідний журналісте, в такому зачарованому дикому колі? Що може допомогти їм моя газетна публікація?.. І написав я за згодою Лідії Миколаївни прем'єр-міністру України — Юлії Володимирівні Тимошенко. Лідія Миколаївна доповнила щось там від себе, і горе в поштовому конверті пішло до Києва...

Василь КIЗКА, провінційний журналіст

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14, 15

Середа, 13 квітня 2005 p.