Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

Вони варті пам’ятника за життя, а доживають віка на казенних харчах у будинку для престарілих. Чому так сталося? У кожного — своя історія. Однак на долю вони не скаржаться. Така, кажуть, воля Божа, такий їхній хрест.

15 учасників бойових дій зустріло 60-річчя Великої Перемоги у Вінницькому будинку-інтернаті для престарілих. Як? Про це з перших вуст.

...Для капітана запасу Володимира Григоровича Малащенка нинішній ювілей особливий, адже 11 травня і у нього річниця — 80 років від дня народження. У минулому кадровий офіцер, ветеран виявився скупим на слова. Більш красномовно про нього розповіли його нагороди — орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден Червоної Зірки, 2 медалі «„За відвагу», «„За бойові заслуги», орден Олександра Невського, за взяття окремих міст тощо. Володимир Григорович дуже не любить, коли з нього роблять героя.

– Ну, який з мене герой? Я ж у війну ще зовсім «зеленим» був. Пригадую, під час свого першого бою на плацдармі річки Нарев у Польщі (я служив у артилерії) старші усе мене за шкірку смикали, щоб не висовувався...

Скромність. Сьогодні цю рису зустрінеш нечасто. Втім, справжні герої завжди скромні. Таким же є й інший мешканець будинку-інтернату — ветеран Йосип Якович Маковецький.

На фронті юнака охрестили «карандашем», бо ж зовсім малий був, хлопченя. Бойове хрещення отримав у 44-му, на Віслі, на Сандомирському плацдармі. Потім у складі піхотних військ форсував Одер, довелося навіть скупатися. І це... у січні.

– На Віслі я був просто автоматником, — пригадує Йосип Якович. — Зростом був малий, то кличку дістав «карандаш». Але малий зріст став мені у нагоді, коли у січні 45-го я став кулеметником.

На війні як на війні. Запеклі бої, підтримка побратимів, щасливі миті, коли отримував у листах-трикутниках вісточку з рідної Корделівки Калинівського району, представлення до нагород. Між іншим, їх у ветерана немало: орден Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, медалі «За мужність», «За форсування Одеру»... І нарешті довгождана Перемога.

Йосип зустрів її у Мічурінську, де у місцевому госпіталі його «ремонтували» після поранення. Демобілізувався хлопець аж у 50-му. Потім вступив у Чернівецький медінститут, отримав фах лікаря. У селі Лепетуха на Харківщині, куди потрапив за направленням, пропрацював 22 роки. Йосип Якович — людина дуже оригінальна. Одним з його хобі є раціоналізаторство. А ще — голковколювання. До речі, ще коли він працював, то у селі начальство двічі робило сходи громадян, щоб... посадити місцевого ескулапа за «медичне шарлатанство». Ніхто тоді не розумів нетрадиційної медицини. І все ж школа по голковколюванню була чудова, він мав великий попит, навіть тут, в інтернаті, каже, якби було здоров’я, зробив би такий собі кабінет мануальної терапії.

– На жаль, з дружиною у нас не було дітей, — каже Йосип Якович, — тому після її смерті вирішив оформитися у гуртожиток. Тут вже 3-й рік.

У чоловічому товаристві виділяється 81-річна Христина Климівна Горшиніна, котра «від дзвінка до дзвінка» пройшла Велику Вітчизняну медсестрою прифронтового сортувального госпіталю. Під обстрілами, під завивання бомб їй доводилося тягати на собі поранених, прати бинти. Бачила чимало відомих воєначальників і командуючих фронтами, але...

– Більш скромної жінки ми не зустрічали, — розповіла культорганізатор будинку-інтернату Марина Лапченко. — Про її героїчне минуле взагалі дізналися випадково. Якось, довірливо бесідуючи, вона повідала про себе сусідці по кімнаті. То вже пізніше, готуючи до виходу в ефір по нашому інтернатському радіо цикл передач до 60-річчя Перемоги, вдалося дещо «витягнути» з неї. Дуже порядна жінка. Має медаль «За відвагу». А кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Якраз жіноче: вдовине, обличчя жінок-підпільниць, героїнь тилу...

Ветерани дуже дякують адміністрації будинку-інтернату за турботу про них.

– Тут добре, — кажуть в один голос. — Тепло, харчують 4 рази, забезпечені усім необхідним. А яка прекрасна бібліотека!

До Дня Перемоги ветеранів тепло вшанували. Квіти, подарунки, традиційні сто грамів... Вони справді були іменинниками. Подумалось: шкода, що ювілеї не щодня. Тим більше, що їх, ветеранів та інвалідів війни, з кожним днем стає менше.

Iнна ЧЕРВIНЧУК

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14

Середа, 11 травня 2005 p.