Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця, Україна)

У Слободі-Шаргородській на Володимира Філімоновича Мельника кажуть — Мересьєв. Йому, як і герою «Повести о настоящем человеке» Б.Польового відірвало на війні ноги. Але, незважаючи на це, на землі він стоїть міцно. Більше того: він часто їздить до Польщі, на могилу до... своїх ніг.

…До армії його мобілізували у 44-му, після того, як рідне село було визволене від фашистів. У числі інших 18-річних юнаків Володимира направили до Білої Церкви у навчальний батальйон, де готували сержантів. Але оскільки фронт вимагав поповнення, з групи залишили лише 10 чоловік, а решту відправили на фронт. Володимир потрапив у цю десятку. Молодий був, гарячий. Як же це так, думав, мої товариші вже воюють, а я тут відсиджуюся. І давай наступати на комбата майора Пугачова: відпустіть та відпустіть на фронт. Та так, певно, набрид, що той не витримав: «Гаразд, Мельник, я вас відпущу. Але запам'ятайте — на фронті меду не дають».

Ці слова комбата Володимир пізніше часто пригадував. I хоча йому, артилеристу, навіднику протитанкової 76-міліметрової гармати, як казали бійці, випала не дуже страшна військова доля, мовляв, у піхоті набагато важче, все ж було несолодко.

- У артилеристів, — пригадує ветеран, — багато важила швидкість реакції. У відкритому полі ще легше, а ось у місті... Якщо в окулярі гарматної панорами я ловив силует ворожого танка, моє життя вимірювалося долею секунди — хто вистрілить першим. Щоб не дати можливості оговтатися ворогу, треба було вистрілити вдруге, втретє. А якщо загавився — вважай, пропало: розіб'ють гармату вщент. У мене так, між іншим, і розбило 4 гармати. Треба було бути дуже обачним. Бо ж могли і мішок на голову накласти, взяти «язиком».

Про те, як він втратив ноги, Володимир Філімонович розповідав зі сльозами на очах. Адже трагедія сталася 6 травня 45-го.

Ноги відірвало за 2 дні до Перемоги

- Уявіть собі, 2 травня наші війська вже увійшли в Берлін і, по суті, вже святкували перемогу. А за якихось 300 км, у Нижній Сілезії, у містечку Беслау, де наш 553-й винищувально-протитанковий артилерійський полк пробивав дорогу піхоті, точилися запеклі бої. Тоді Беслау було німецьким містом. То вже після війни після Потсдамської конференції воно відійшло до Польщі і було перейменовано на Вроцлав. Так ось, 3 місяці ми штурмували цю фортецю. Близько 10 тисяч наших вояків полягло. Але ніяк не могли підступитися, бо там стояв 100-тисячний гарнізон німців. Командир наказав мені підібрати позицію, щоб блокувати дорогу ворожій техніці. Я пішов вибирати місце, але не встиг відійти 5 метрів, як страшенний вибух підняв мене у повітря, а потім вдарив мною до землі. Згарячу я кинувся бігти. Але встану — і падаю, встану — падаю. Навіть не зрозумів одразу, що ніг вже немає. Разом з чобітьми вибуховою хвилею відрізало, на рівні халяв.

На фронті найстрашніше — залишитися без рук, без ніг і без очей. Між солдатами існувала навіть негласна угода: коли щось подібне станеться, щоб добили. Тоді протезів ніхто не знав. Прилаштовували якісь дерев’яшки чи на милицях ходили. Так ось, коли до мене дійшло, що сталося те, найстрашніше, вирішив: «Навіщо жити?» Я був з багатодітної сім'ї, нас у матері 10 дітей, я — найстарший. Подумав: «Там менші вдома, а тут я, такий нахлібник, прийду. Не буду ж у свої 19 на базарі з протягнутою рукою сидіти. Краще застрелюсь».

У мене на поясі був трофейний пістолет. Поки дістав його, звів затвор — а сили немає вже, бо ж кров фонтаном била. Лежу в озимині — як п'яний. Трава була вже десь сантиметрів зо 20. Отож дивлюся в небо і ніби прощаюся зі світом. Братів, сестер, маму згадав. Потім вирішив порахувати до 10. «Один, два,.. шість, сім…» Вже й пістолет приклав до скроні. Але вистрелити не судилося. Бо десь узявся зв'язківець, майже бігцем тягнув телефонну лінію, якось так боком-боком, зачіплює тим дротом пістолет, і його відкидає в бік. Недалеко впав, може, з метр від мене, але я дотягнутися до нього вже не міг, настільки охляв.

А потім надбігли мої хлопці. Я ще сам собі не вірю, думаю, може, це сон такий страшний сниться. Запитую: «Хлопці, що зі мною?». А вони: «Та нічого!» А в очах — жах. Тоді вони давай бинтувати, наклали джгути і одразу мене у медсанбат, за 40 км від Бреслау.

«Чотири рази хотів піти з життя...»

Оце розповідаю, воно як белетристика, а тоді — суцільна апатія до життя. Привезли у медсанбат, а там поранених море. У того руку відірвало, у того в голові рана, той кров'ю стікає — жах! Швидко мене на стіл. Лампочка в операційній мені видалася меншою за сірникову голівку. Бо ж втратив 80% крові. Клапті пообрізали ножицями, джгути, 3-літрову банку рідини Петрова замість крові влили.… Врятували. I почалися мої екскурсії по госпіталях. З Німеччини до Польщі, потім в Угорщину, Румунію, нарешті — у Харків. Депресія така, що 4 рази хотів піти з життя. Стрілявся — невдало. Потім труївся. Напився снодійного, тиждень був непритомний — знову не судьба. Тоді хотів викинутися з 4-го поверху. Але в останній момент мене вхопила медсестра за сорочку. Один ляпас, другий: «Хочеш, — каже, — щоб я через тебе у тюрму пішла?» I так мені тоді соромно стало. Ні, подумав, слабаком я не буду, житиму.

Жити Володимир Філімонович хотів повноцінним життям. I хоча отримати у ті часи протези було архіскладним завданням, він таки добився свого.

- Мені пощастило, — каже. — У Харкові, де я лікувався, якраз створили перший у Радянському Союзі протезний завод. Так ось я із товаришем по нещастю мало не щодня атакували директора того заводу. Правдами і неправдами пробивалися крізь охорону, заїздили на своїх дощечках до нього в кабінет, чіплялися руками за стіл і давай перевертати: «Зробіть нам хоча б по одному протезу!». А він: «Ребята, да тут генералы, полковники без ног, ничего не могу сделать, только в порядке очереди». «А ми хіба не люди? — не вгавали. — Дайте хоча б на одну ногу протез, щоб було на що обіпертися. З милицею на людину будеш схожий, а то на оцій каталці — як козявка…». I так день у день штурмували директора. Зрештою, під натиском нашої пробивної сили він здався. I у 46-му я повернувся додому на протезах.

Слідуючи своєму девізу, заочно вчився на юридичному факультеті Львівського університету, побудував дім, виростив сад, разом з дружиною Ольгою Антонівною виростили сина та доньку. Син Михайло — підполковник, живе на Уралі. Донька Валентина, за фахом учителька, живе у Вінниці. Четверо онуків ростуть. Спершу працював у рідному селі завгоспом школи, потім секретарем Слободо-Шаргородської сільради. 14 років очолював ветеранську організацію.

Як подолянин став почесним громадянином Вроцлава

- Через 21 рік на запрошення влади Вроцлава мене запросили в гості як колишнього визволителя, — пригадує Володимир Філімонович. — Мене, простого солдата, приймали як міністра. Дали навіть статус почесного громадянина Вроцлава. (До речі, у квітні 45-го за мужність та героїзм у боях за Вроцлав (Беслау) Володимира Філімоновича нагородили орденом Вітчизняної війни 1 ступеня — авт.). Щось аж тьохнуло, коли поїхав на те місце, де був поранений. У 68-му знову гостював у Вроцлаві, цього разу вже з дружиною Ольгою та дітьми. Того ж таки 68-го я став ще й актором. Мене телеграмою викликали на студію «Мосфільм», де польські кінематографісти знімали документальний фільм, приурочений до 25-ї річниці Перемоги. До речі, у тій стрічці я давав інтерв'ю поряд з Командуючим 1-го Українського фронту С. Конєвим та членом Військової ради фронту, президентом Академії наук СРСР Келдишем. Ще тричі разом із сім'єю я бував у польському воєводстві, відпочивали у санаторії. Але найбільш пам'ятною стала поїздка у 85-му, на 40-річчя Перемоги.

«Свої бути шукав 40 років»

Микола Філімонович Мельник був єдиним українцем у складі радянської делегації ветеранів війни, яких запросили до Польщі на святкування 40-річчя Перемоги (СРСР тоді був членом Варшавського Договору — антигітлерівської коаліції). Він мав честь обиратися до президії зборів разом з тодішнім главою Польщі Войцехом Ярузельським та секретарем ЦК КПРС Миколою Рижковим.

- Мені довелося виступати на мітингах, на підприємствах, на зустрічі у міського голови, перед школярами.… Три дні пролетіли як одна мить. Вже коли треба було їхати додому, я відчув якийсь неймовірний потяг до того місця, де дістав поранення.

Поїхав. Це було на околиці Вроцлава, на території присадибної ділянки, за 200 метрів від будинку. Прийшов до тієї канави, став. Коли це бачу, якийсь старий чоловік іде. В кашкеті, з мішком під пахвою. Мене як гіпнозом до нього потягнуло. Перескочив через рівчак і йду навпроти. Він до мене: «Цо пан гляде на мій огруд?» Я пояснив, що воював тут у 45-му. А він: «О, тут була страшна война!» Розговорилися. Зі слів 84-річного Михаїла Бабуленка (як виявилося, він родом із Західної України) я дізнався, що оселився він у цій місцевості у вересні 45-го, тобто через 4 місяці після мого поранення. Я почав розпитувати поляка, чи не знаходив він, бува, яких трофеїв на цьому городі. Каже — ні. Але ось німець, який тут жив, а потім виїхав до Німеччини, розповідав, що тут вбило солдата. Мовляв, розірвало на шматки, залишилися тільки бути. «А де ті бути?» I тоді поляк показав мені за сараєм 2 горбики. В одній — пояснив — був похований 13-річний син німця. Хлопчика випадково вбило осколком снаряда. I щоб не везти його на кладовище, він похоронив його за хатою. А в іншому, невеличкому горбику з хрестом із дерев'яних палиць були поховані чоботи. Я так розхвилювався, що на очі виступили сльози. «Пане, — кажу, — там мої бути…». А він: «Цо пан мовить? Пан стоїть на своїх ногах». Тоді я підняв штанини. Побачивши мої протези, здивований Михаїл мовив: «Матка Бозка, Пан Єзус, перший раз бачу, щоб живий чоловік прийшов на свою могилу». Ми обійнялися, розцілувалися.

Знаєте, а я, мабуть, таки вірив, що колись таки знайду свої ноги. Бо щоразу, коли приїздив на те місце, очі шукали чоботи. Червоні трофейні чоботи. Адже їх просто могли викинути під пліт. Якось на те місце вийшли журналісти з кінокамерами, вони щось там собі говорять, а я шукаю у траві. Мене питають: «Що пан шукає?» А я візьми та й скажи — ноги. То наступного дня у місцевих газетах вийшла стаття: «Російський солдат приїхав шукати свої ноги».

… Через 60 років після Великої Перемоги земляк Володимира Мельника Iван Коляса із с.Михайлівка присвятив шаргородському Мересьєву поетичні рядки:

Щороку шляхами солдатської слави
Упевнено й твердо в протезах іде.
Без сумніву, шлях у ході до Варшави
В те пам'ятне місце його приведе.
Вже важко ходити в краї чужодалі
Старому вояці в прожитих літах.
Так гірко на серці від болю й печалі,
Що доля принесла життя в болячках….

Сьогодні Володимиру Філімоновичу пішов 80-й. Йому, інваліду I групи, і справді нелегко. Тим більше, що вже 10 місяців, як після інсульту злягла його дружина Ольга Антонівна.

- Тепер сам палю, варю, перу, — каже. — Поки що вправляюся. Ще й пишу історію свого села. Написано вже понад 100 сторінок. Дуже поспішаю, бо ж життя зараз самі знаєте яке.…

Я гортала акуратно списані сторінки і дивувалася силі духу цього чоловіка. А ще його акуратності. Адже у Володимира Філімоновича багатющий, понад 2000 знімків, фотоархів (колись він займався фотографією) та ціла бібліотека книжок з Польщі з дарчими підписами. I все оте «посортовано», як у аптеці. Так, мабуть, і має бути, якщо людина — легенда...

Iнна ЧЕРВIНЧУК

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14

Середа, 25 травня 2005 p.