УНІКАЛЬНУ ІСТОРИЧНУ ПАМ'ЯТКУ ПОДІЛЛЯ - УКРІПРАЙОН - ДОБИВАЮТЬ СВОЇ... Про укрiпрайони на захiдному кордонi СРСР i їх в цiлому безславну роль на початку вiйни з фашистською Нiмеччиною написано дуже багатО
Однак, ветерани Збройних сил Радянського Союзу, особливо тi, яких вчили вiйськовому мистецтву у вiйськово-полiтичних училищах, i зараз переконанi, що це була стратегiчна помилка Сталiна i його найближчого оточення з числа старих вiйськових кадрiв. Вони, мовляв, не розумiли, що закопанi в землю ДОТи, ДОСи, iншi стацiонарнi фортифiкацiйнi об’єкти дуже легко обiйти чи закидати їх бомбами, що i було, мовляв, зроблено нiмцями. Замiсть них, кажуть, потрiбно було витрачати сили i кошти на змiцнення мобiльних сучасних вiйськ. Таких, як авiацiя, повiтряний десант, танки...
Хоча про технiчний прогрес, котрий успiшно втiлювався в життя в Червонiй Армiї, яскраво i переконливо написав Вiктор Суворов у своїх творах, що аж нiяк не могли спростувати його багаточисельнi опоненти, як не силкувалися. Були на початок вiйни у нас сучаснi танки, лiтаки i багато чого iншого. І я переконаний, що укрiпрайони на захiдному кордонi, хоч i нерiдко побудованi i з демонстрацiйною метою, для маскування справжнiх, наступальних намiрiв СРСР, могли мати дуже серйозне значення, як i лiнiя Маннергейма у Фiнляндiї, яку Червона Армiя ледве-ледве прорвала (i то не всю), понiсши величезнi втрати, пiсля чого вже не захотiла воювати з Фiнляндiєю...
Нашi ветерани заявляють, що не слiд порiвнювати мiсцевiсть Фiнляндiї i, примiром, України. У Фiнляндiї болота, лiси, iншi важкопрохіднi природнi мiсця, а тут, прорвавши оборону в якомусь одному районi, можна легко було обходити ззаду цi бойовi точки i товкти їх, як горiхи. Здавалося б, це вiрно, неспiвставима наша мiсцевiсть з фiнською, хоча i в нас природних перешкод можна нарахувати доволi. (Чого лиш друга по величинi гiрська рiка Днiстер варта!.. В тому ж таки 1941 роцi нiмцi збудували на нiй, у районi Ямполя, два мости. Вони простояли буквально кiлька днiв – Днiстрова повiнь влiтку змила їх, i слiду не залишилось).
Все було б логiчно в тих заявах, якби радянськi вiйська штурмували лiнiю Маннергейма влiтку, коли тi болота дiйсно були непрохіднi, а вони ж її долали взимку... Авiацiї, десантним вiйськам i навiть танкам великий снiг, зрозумiло, невелика перешкода, то чому так важко брали тi фiнськi укрiпрайони?!.. Можливо, їх генерали мудрiше побудували цi лiнiї оборони або краще ними командували? Але ж мистецтву побудови iнженерних оборонних споруд, використання їх не ми в них, а вони у нас, як i нiмцi, до речi, вчилися.
Споруджувалися УРи, хоч, ясна рiч, з радянською халатнiстю, але все ж таки за проектом знаменитого на той час генерала Карбишева. Може, мужностi, стiйкостi у фiнського солдата тодi було бiльше, нiж у нашого в 1941 роцi? Можливо, вiн був краще навчений стрiляти, стрибати з парашутом, лiтати i мчати в танках?.. Теж наче нi. Нашi бiйцi, як вiдомо, в сороковому роцi ту ж Румунiю, яка так успiшно наступала на нас у сорок першому, миттю вигнали з Молдавiї. Так, тисячами здавалися в полон, але немало й грудьми закривали амбразури, направляли свої палаючi бойовi машини на ворога, показували iншi приклади героїзму. Ворошиловськi стрiльцi, парашутнi вежi мало не в кожному мiстi, постiйнi вiйськовi збори – це було в нас, а не в них... Подивiться фото тих часiв... Як мужньо, з якою вiйськовою виправкою виглядали нашi воїни!..
То чому ж не захистили нас або хоч не стримали ворога укрiпрайони, на спорудження яких ми не шкодували нi бетону, нi металу, нi людських сил? Чому не прикрили тi вбивчi прориви в них нашi доблеснi багаточисельнi десантнi вiйська, авiацiя i танки, багато вiйськових частин, що дислокувалися побiля них у тилу?
Розповiдає ветеран Збройних Сил СРСР, який зараз живе на колишньому нашому кордонi з Румунiєю в селi Михайлiвцi Ямпiльського району Вiнницької областi, де тепер, до речi, теж є наша прикордонна застава, Григорiй Тимофiйович Ісайко:
- На територiї нашого села було 16 бойових точок Могилiв-Подiльсько-Ямпiльського укрiпрайону. Перед початком вiйни майже весь бойовий склад їх був виведений на навчання i ДОТи, ДОСи залишилися майже безлюдними. Їх охороняли лише самiтнi днювальнi. Коли почалися бойовi дiї, вони, здебiльшого, переодягалися в цивiльний одяг i залишалися в селi. Тут згодом одружувалися, народжували дiтей i жили все життя.
До речi, так було не лише в Михайлiвцi, а й в багатьох iнших українських селах, через якi проходив той укрiпрайон. Зараз у них чимало можна знайти нащадкiв тих днювальних з грецькими, бiлоруськими, росiйськими та iншими неукраїнськими прiзвищами... Із зрозумiлих етичних мiркувань, просто не хочу їх називати. Але що могли зробити самi днювальнi у той час?.. Один у полi не воїн – не мною сказано...
Що ж то були за навчання, знаємо з творiв хоча б того ж Вiктора Суворова. Мало не вся Червона Армiя була тодi на тих так званих «навчаннях». Просто концентрувалися сили в тилу i на передньому краї для несподiваного наступу по всьому захiдному кордону. Укрiпрайони в цiй ситуацiї просто були не потрiбнi, бiльше того – вони заважали, бо ж вперед через них мали йти мiльйони радянських солдатiв. При наступi вони ж дiйсно нi до чого... Свою оборонну мiсiю, вважали в Москвi, вони вже виконали i, зокрема, тут, за 150 кiлометрiв вiд нового румунського кордону по Пруту, були нi до чого. З них знiмали озброєння, боєприпаси i поступово перетворювали їх у звичайнi продовольчi вiйськовi склади. На тих вогневих точках, якi вiдкривали вогонь по ворогу в 1941, швидко закiнчувалися патрони, зате продовольство мiсцеве населення пiсля приходу нiмцiв i румунiв витягувало з них мало не мiсяць. В Оксанiвцi, за десяток кiлометрiв вiд Ямполя, грабуючи продовольство в цих пiдземеллях укрiпрайону, натрапили там на запаси гасу, бензину. Довго дiставали його в що хто мiг, аж поки якась випадкова iскра не перетворила ту закопану глибоко пiд землю бойову точку в пекло. Так там заживо згорiло немало оксанiвських селян...
Розповiдає пан Микола Закриничний, ямпiльчанин, який був пiдлiтком у тi часи:
- Наш укрiпрайон почали будувати на початку тридцятих рокiв. Я це знаю, бо й мiй батько брав у тому участь. Були збудованi дуже мiцнi бойовi точки. В один iз липневих ранкiв 1941 року ми прокинулися вiд якогось дивного шуму. Я побiг до Днiстра, а там тисячi червоноармiйцiв, хто на чому, переправляються через рiку. Ми, дiти, їм допомагали хто як мiг. Через деякий час i «заговорила» та вогнева точка, що знаходилася мiж Ямполем i селом Пороги, неподалiк єврейського i християнського цвинтарiв, де тепер пiщаний кар’єр. Далекобiйнi гармати з неї стрiляли кiлька днiв. Може, з тиждень. Її снаряди розривалися за кiлька кiлометрiв, на румунськiй територiї, в лiсi за селом Косоуци. Пам’ятаю, що там ще щось дуже палало, певне, таки у щось серйозне нашi бiйцi вцiлили. Точка починала стрiляти по ворогу рано-вранцi i закiнчувала пiзно вночi. Так тривало кiлька днiв. Одного ранку вона не озвалася. Потiм менi розповiдали, що окремi її вцiлiлi бiйцi, вистрiлявши всi боєзапаси, десь аж пiд Писарiвкою, за двадцять кiлометрiв, штиками пробивалися з оточення.
Скiльки вони фашистiв поклали по цей i по той бiк кордону – можна лише здогадуватися. Однак, думається, немало, адже вели бiй на кордонi, як стверджує цей свiдок, багато днiв! Чому, якщо це так легко було, нiмцi не обiйшли їх за цей час з тилу i не закидали гранатами, не потруїли газами?
Очевидно, такi точки були пристосованi для ведення бою i в повному оточеннi, до пiдходу контрнаступаючих сил. Отож, не такi вже вони були безпомiчнi i з тилу, як дехто переконує. Свiдченням тому можуть служити два красномовних факти. В тих ж молдавських Косоуцах були поставленi свiжi пам’ятники загиблим фашистам, а на нашiй територiї вирiс чималий нiмецький цвинтар неподалiк тiєї нашої вогневої точки. Так сталося, що зараз в Ямполi мало вже хто знає, що тут є нiмецьке чимале кладовище з липня-серпня 1941 року.
Зараз вiд того нiмецького цвинтаря тут мало що залишилося – лiсовi хащi однi. До речi, за iронiєю долi, старе єврейське кладовище знаходиться тут же.
А де ж могили тих бiйцiв, якi, очевидно, вiдступаючи, вскакували в цi порожнi укрiплення i, не маючи нiякого досвiду оборони в них, так довго i героїчно билися? Чи, може, є бiля цiєї точки хоч якийсь скромний напис про те, що тут вели нерiвний бiй з ворогом в 1941 роцi невiдомi бiйцi Червоної Армiї?.. Немає нiчого! Наче не фашисти, а вони лежать тут, у чужiй їм землi... Таке гiрке приниження героїв у радянський час пояснювалося тим, що укрiпрайони, мовляв, своє завдання не виконали, вони залишилися в тилу ворога, а всi, хто там був, як вiдомо, Сталiним прирiвнювалися до злочинцiв, i їм нiякої шани не могло бути... А потiм Хрущов розвiнчував культ Сталiна, i цi укрiпрайони мало не висмiювалися як безглуздiсть Йосипа Вiссарiоновича.
Як не парадоксально, але всю потенцiйну могутнiсть, зокрема, Могилiв-Подiльсько-Ямпiльського укрiпрайону, оцiнили сповна лише румуни. Вiдступаючи в 1944 роцi за Днiстер, вони висадили в повiтря всi тi бойовi точки укрiпрайону, якi можна було висадити. Планували ж бо ще раз наступати на схiд i вдруге брати так легко цi бойовi позицiї не сподiвалися...
Довгi десятилiття, аж до порiвняно недавнього банкрутства, якась житомирська, всеукраїнського значення, кар’єрницька фiрма «Житомирвзрывпром» зберiгала в пiдземеллях бойової споруди вибухiвку. Дуже зручне для цього мiсце: глибоко пiд землею, легко охороняти, температура що влiтку, що взимку майже однакова. Червоноармiйцi вирубали на десятки метрiв у скелi пiдземнi ходи, десятки спецiальних кiмнат... Зверху до трьох десяткiв метрiв товщина каменю i глини – майже незнищений об’єкт. А ще, що немаловажно, зовсiм сухий – глина i камiнь вологу не пропускають...
Так вже вийшло, що недалеко вiд цiєї точки розмiщена теперiшня Ямпiльська прикордонна застава, прикордонна комендатура, яка командує всiма iншими прикордонними заставами району.
Щодня повз мiсце героїчної оборони проходять до лiнiї кордону наряди прикордонникiв. І не подумають вони про те, що варто б вiддати честь тим своїм однолiткам, якi в липнi 1941 року тут стояли на смерть. І не пiдкаже їм про це жоден командир, що вже говорити про мiсцеву владу, яка спокiйно споглядала, як недавно «на халяву» це героїчне мiсце купили комерсанти. Отож, кому вiддавати честь тепер – приватнiй власностi?.. Мiж тим, воно мало б стати якщо не вiйськовим об’єктом, то, принаймнi, музеєм, як це зроблено у Могилевi-Подiльському в однiй iз таких точок, яка також у повному оточеннi довго поливала ворога свинцем.
На мiсцi Могилiв-Подiльсько-Ямпiльського укрiпрайону зараз стоїть, охороняючи рубiж Батькiвщини, Могилiв-Подiльський прикордонний загiн. Вiн не має жодного, хоча б якого-небудь опорного пункту. Чому ми такi наївно-безпечнi?..
В неприватизованих (не вкрадених) ще, покалiчених ворогами колишнiх вогневих точках, в яких iнодi нашi люди стояли на смерть за свою землю, вiдбувається зараз гидотне блюзнiрство. Їх використовують як смiтники, газовими рiзаками з них вирiзають все металiчне i продають його комерсантам, добивають свої ж правнуки, нащадки... Чи могли хоча б уявити таке приниження тi, хто в них воював?.. Як це гiрко усвiдомлювати!..
Отак i живемо, не шануючи нi минулого, нi майбутнього, нi себе на своїй землi.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
