"ДОЛЯ ЗАБРАЛА У МЕНЕ ВСЕ... I ВIДДАЛА СПОВНА". Iсторія моєї однокласниці Люди, розказана на традиційній зустрічі випускників, могла б стати сюжетом хвилюючого фільму або навіть серіалу
Донька полковника у відставці, Люда серед учнів нашого класу відрізнялась якоюсь незвичайною силою духу, моральною твердістю. А ще — красою. З дитячих літ вона була стрункою, волосся — стигла пшениця, очі — волошки. На її 11-й день народження Людин батько пригощав нас, шкільних подруг, величезними персиками з власного саду. Так нам і запам’яталась її сім’я — дружна, благополучна, з достатком.
...Через рік трагічно загинула в автокатастрофі Людина мама. Ще через деякий час батько привів у дім мачуху з двома дітьми. Люда вступила в технікум, її старша сестра поїхала в Київ. Батько помер. В домі повновласною хазяйкою залишилась мачуха.
– Я приїжджаю з виробничої практики з Миколаєва, доходжу до рідного порога, а двері мені відчиняють абсолютно незнайомі люди! Що таке? Виявляється, мачуха продала наш дім, підробивши наші з сестрою підписи на документі, начебто ми відмовляємось від своїх частин будинку на її користь. Оце був удар! — згадувала подруга. — Мало того, що залишилась круглою сиротою, так ще й батьківський дім у мене забрали! На сирітських сльозах своє щастя хотіли побудувати!
Я взяла себе в руки — не плакала, не кричала. Відібрала кілька книг з батькової бібліотеки й альбом із сімейними фотографіями — і все! Зачинила за собою хвіртку, вийшла на вулицю і стала. Куди йти? Почало темніти. Мимо проїжджали тролейбуси, я машинально сіла, поїхала на Вишеньку. Світились вікна, я дивилась на них... Але серед тисяч вікон не було жодного, де б мене чекали. Тролейбус розвернувся, біля «Урожаю» я вийшла. Книги, альбом, чемодан з Миколаєва відтягували мені руки.
«Чи не знаєте, хто тут може здати квартиру?» — спитала я в повної жінки, яка проходила мимо. I з яким полегшенням почула у відповідь: «Я візьму тебе в мансарду!» Світло, гарячий чай, ліжко і гіркі мої сльози... Незабутній вечір!
Сестра була в Києві і не давала про себе знати. У Люди була віддушина — спорт, вона грала в баскетбол. Те, що влаштувалась на роботу на залізобетонний завод, те, що жила на горищі (ним, по суті, і була неотоплювана мансарда) — було не головне. Відводила душу на тренуваннях і на змаганнях, вкладала в удари по м’ячу всю силу свого горя. Била не тільки м’яч, налітала і на суперниць — як їй тоді здавалось, ситих, благополучних... Тренер розумів вічно голодну, озлоблену дівчину, перед змаганнями просив: «Людо, будь ласка, цього разу без поламаних рук-ніг, без розбитих носів. Тебе і так вже дівчата на майданчику бояться». Підкидав зайві талони, щоб Люда могла поїсти. Адже голодувала вона по-справжньому, грошей на їжу не вистачало, а просити — гордість не дозволяла.
Восени дійшло до краю — далі нікуди. На холодному горищі Люда схопила запалення легенів. Лежала в жару — ні ліків, ні їжі, ні копійки грошей. На заводі ніхто не поцікавився, чому вона перестала ходити на роботу, ніхто не провідав. У нічному безсонні з’являлись думки про смерть... На щастя, до хазяйки приїхали знайомі з села і жахнулись: «Рятувати треба сироту!» Взялись за Люду по-сільському — з молочком, з маслечком. I хвора пішла на поправку. А коли приїхав їхній син — красива, добре вихована дівчина йому сподобалась. Люда не вагалась ні секунди, коли він запропонував одружитись. Була впевнена — не може бути поганою сім’я, яка так безкорисливо допомогла незнайомій хворій людині...
Після весілля молоді поїхали у Кишинів, чоловік почав працювати у силових структурах. Але життя знову поставило Люді іспит. Свекруха її не полюбила. Вона мріяла про невістку із заможної сільської родини — щоб була працьовита, щоб родичів було багато. А тут сирота безрідна з альбомом замість приданого!
I Люда твердо вирішила — буду свекрусі годити! Що б та не говорила, що б не зробила — ніколи слова поперек не сказала, зустрічала-проводжала з посмішкою, за чоловіком гляділа, народила доньку, потім сина. Хазяйкою стала ідеальною, в хаті ні пилиночки, консервація — а в Кишиневі для кожної господині це головне! — найсмачніша. Всьому навчилась, все освоїла! Через 25 років на срібному весіллі розчулена свекруха сказала, що кращої дружини для сина і не уявляла!
Люда вчилась в інституті на заочному, працювала у міськвиконкомі, потім — у міністерстві. Діти підросли, отримали освіту. Все було гаразд... Але мучили думки про сестру, якої не бачила з юності. Поїхала до неї в Київ, але та зустріла її, мов чужа, — не познайомила з чоловіком і дітьми, не запросила в гості, навіть не поговорила толком. Хто на неї так вплинув — оточення, релігія чи щось інше? Зовсім випадково Люда дізналась, що сестра, нічого їй не повідомивши, емігрувала за кордон. Останній зв’язок порвався.
На високому злеті Людиної кар’єри народилась онучка — «чудо в мереживах!». I Люда в розквіті сил пішла «працювати бабусею».
– Все, що не отримала у моєму напівсирітському дитинстві і сирітській юності, я вирішила дати своїй онучці, — розповідала вона нам. — Крім школи, займаюсь з нею французькою і румунською мовами, музикою, танцями. Виховую в ній стійкий характер. Повторюю, що дівчині мало бути просто гарною — вона повинна бути достатньо жорсткою, вольовою. Лише один раз внучка потрапила на тренування з дзю-до, і цього було досить — «захворіла» боротьбою! Все, каже, купуйте мені кімоно, танці я кидаю, буду дзюдоїсткою. I що ви думаєте? З таким захопленням тренується, що її вже включили в молодіжну збірну Молдови з дзю-до. Я називаю внучку «маленьким брильянтиком» — не тільки за красу, але й за твердість.
На старості років я теж мобілізувалась — щоб не возити онучку по автобусах і «маршрутках», здала на права, чоловік купив машину, і ми тепер всюди встигаємо. Моє життя насичене любов’ю, увагою, родинним теплом — тим, чого я так прагнула і що я ціную понад усе.
Моя мачуха жива, правда, хвороба зігнула її мало не до землі. Та й у онуків зі здоров’ям негаразд. Я їй все давно пробачила. Коли ми буваємо в селі у чоловікових батьків — заїжджаємо до неї у Вінницю. Я везу їй подарунки — молдовські помідори, черешні. А вона завжди плаче...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
