"МАМА НАКОЛОЛАСЬ НА ВИЛА, бо не хотіла віддавати мене заміж"
«Якби мені хто-небудь таке раніше розповів, я б, напевне, не повірила. І раніше чула багато історій про чаклунів, але ніколи не могла подумати про те, що таке станеться зі мною.
Мені було шістнадцять, коли до нас у село переїхала сім’я — чоловік з жінкою, бабуся, син. Купили хату по сусідству з нами. Цей будинок був найбільший і найдорожчий у селі.
Люди, які раніше там жили, ніяк не могли його продати, адже просили за нього багато грошей. По селу пішли чутки, що будинок ті люди купили за смішні гроші. Колишня господиня скаржилася моїй матері, що не знає, як так вийшло. Наче розуміла, що задешево віддає, а вдіяти нічого не могла.
Нові сусіди швидко завели господарство. У них завжди було дуже чисто на подвір’ї. У нової господині все росло, як на дріжджах. Якось я полола город і відчула чийсь погляд на собі. Озирнувшись, побачила сусідку, яка стала мене хвалити. І порадила полоти город з середини, та й ще й слова сказала примовляти, щоб краще росло. Я їй подякувала, у відповідь почула, що за її науку спасибі не говорять.
Якось вона мене покликала в гості на варення. Я не хотіла йти, але ноги несли самі. Сусідка налила дуже смачного чаю. П’ю, а вона стала навпроти мене і дивиться. Раптом побачила, як з-під столу виплигнув кіт, здоровий такий, сів на стілець і сидить. Дивлюся, а він на кота й не схожий. Услід за ним ще троє таких самих десь узялося. Зі мною щось почало робитися. Але вигляду не подаю, спитала лише, що за коти такі незвичайні. А вона мені відповідає, що це не зовсім коти, а помічники її. Я хотіла втекти, але не змогла, сусідка почала гладити мене і примовляти. Розповіла, що голова сільради помре, що корова у інваліда втопиться. Я була як п’яна, але чула, що хтось говорить зі мною. Господиня вивела мене за ворота, і я лягла дома спати. Пізніше прийшла мати і розповіла про втоплену корову і що голова помер. Я згадала все, що казала мені сусідка, але мамі не наважилась розповісти. Наче хтось повісив мені на рота замок.
Через деякий час я побачила, що сусідський син за мною ходить. Він багато не говорив, сказав лише, що я найкраща на селі. Запропонував одружитися, навіть його мати приходила до нас. Але я відмовила, бо кохала однокласника Івана. Чекала його з армії. Сусідка сказала, що нічого не пожаліє для нас з Михайлом, але я не погоджувалася. За тиждень батьки Івана отримали звістку, що він загинув на навчанні. Я два тижні плакала і нікого не хотіла бачити, аж доки мати не принесла води і не вмила мене. Наступного ранку я не плакала і не переживала. Воду ту їй сусідка дала, щоб я не сумувала.
Я таки почала гуляти з сусідом, ходили на танці, все частіше заходила до них додому. Іноді його бабуся волосся мені перебирала, але здавалося, що вона у мізках порпається. Я подумала тоді, що від бабці смердить, а вона мені — доживеш до мого віку, молоком пахнути не будеш. Я ніколи не могла згадати, про що ми говорили у них вдома, як начебто хтось мені стер пам’ять. Одного разу згадала, що роздягалась у них, а вони на мене дивилися як на кобилу, котру мають купувати.
У вівторок до нас прийшла Галина, сусідка, і принесла весільну сукню і фату. Вона мене вдягнула і розглядала, чи все підійде. Коли мати зайшла в кімнату, то була шокована і ображена, що її ніхто не питає. Вона розкричалась і почала виганяти сусідку з хати. Аж тут з’явилися чотири коти і мати замовчала.
Наступного дня забіг директор школи і повідомив, що мати померла, накололася на вила. Галина сказала, що після поминок о дванадцятій годині можу побачити матір у вікні. Я не повірила, але потім набралась духу і зазирнула туди. Там стояла матір, вдягнута в те, в чому ховали, але зрушити з місця і вийти я не змогла. Після смерті мами я була наче не в собі. Через два дні прийшли до мене сусіди і сказали, що влаштовують весілля. Я здивувалась, адже не пройшов і рік після похорону. Галина сказала, що ніхто не буде знати, а сусідам пояснимо, що ти завагітніла, тому і живеш у нас. Весілля було вночі, нас було п’ятеро і коти. Я почала жити у сусідів, час від часу вони мені були то старі на обличчі, то молоді, я загубилась у часі. Якось побачила, як Галина їла із свиньми з однієї миски.
Гидко стало. Щось у мені перевернулося, я побігла до своєї хати, а там мати мене чекала, ніби жива. І каже, одягни свій натільний хрест, почнеш своїм розумом жити. І дійсно, ніби інакше на світ подивилась. Я розплакалась, бо до Михайла серцем вже прикипіла.
Михайло завжди знав, про що я думаю. Ходив мовчазний. Тиждень благала його поїхати у місто. Спочатку не хотів, а потім згодився. Чим далі від’їжджали, тим легше мені ставало. А Михайло нервував, коли я питала, чи все добре, він говорив, що його мама не рада, що ми поїхали. У місті мені вдалося втекти від чоловіка. Хоча, напевне, він сам мене відпустив. Я сховалася у монастирі. Там прожила майже рік. А от страхіття забути не можу. Із села передали звістку, що сусіди мої продали хату і кудись поїхали. Напевне, буду повертатися, бо в монастирі багато чого навчилася, душевно заспокоїлась і тепер знаю, що Бог завжди прийде на допомогу. Хоча, якби Михайло сам до мене повернувся, я б не змогла йому відмовити».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
