"5-РІЧНУ ДІВЧИНКУ-СИРОТУ КОМУНІСТИЧНІ "ДІЯЧІ" ВИКИНУЛИ НА ВУЛИЦЮ, ЗАЙНЯВШИ ЇЇ БУДИНОК"
«Здрастуй, шановна редакціє! Схиляю свою сиву голову перед вами за наполегливу боротьбу на шпальтах газети із злодіями суверенітету України. Сподіваюся, патріотично налаштовані громадяни невдовзі збудують державу достатку і порядку. Досить вже плакати, як дехто, за Союзом-небіжчиком. Бо не таке вже було добро при комуністичній імперії, знаю це з власного досвіду.
Моє дитинство було тісно пов'язане з минулою війною. Але повірте: усі її жахи, бомбардування та людські трагедії не вплинули на мене так глибоко, як жорна тоталітарної системи. Адже ми жили у таборі, де нищилися найменші прояви індивідуальності.
… Після жовтневого перевороту 1917 року та так званого комуністичного заколоту 1918 року влада відібрала у моїх батьків добротне помешкання у селі Рів Жмеринського району. Тоді батьки придбали частину будинку у м. Жмеринка по вул. Леніна, 39. Там у 1935 році я народився. Там пройшло моє обпалене війною дитинство, там я діждався Перемогу. Жити б та радіти, але усе перевернули з ніг на голову наші «визволителі».
Після війни на керівні посади в Україну (у зв'язку з недовірою населенню «окупаційної» України) засилали партійних номенклатурників з Росії. Всім їм влада надавала житло за рахунок мешканців привабливих будинків, розташованих обов'язково по вул. Леніна. Авжеж, символ! І знову нам не пощастило. Одного дня до нас навідався замполіт Жмеринського відділку Південно-Західної залізниці Ноздрачов з міліціонером і наказав нашій родині з 5 чоловік звільнити будинок. Усі спроби чинити опір такому свавіллю скінчилися тим, що батькові дали план на будівництво хати на жмеринському смітнику по вул. Кривій та «всунули» на додачу напередодні грошової реформи 47-го процентну позику на 10 тисяч карбованців. І хоча ця позика була знецінена як 10:1, однак протягом 10 років наша сім’я виплачувала державі ту позику як 10:10.
Це не винятковий приклад вишуканого вандалізму. Постраждали й інші мешканці вул. Леніна. Так, у будинок Свинобоя (Леніна, 20) вселився перший секретар комсомолу Мігальов; у помешкання Бабія поселили начальника міліції Здравецького; переселили на вулицю імені вождя і першого секретаря Компартії Калабаніна і т. д. Усі виселенці змушені будувати хати поруч з нами, на смітнику. Нікому навіть на думку не спадало оскаржувати карколомні рішення влади. А найбільше потерпали діти-сироти, на яких державники не лише не звертали уваги, але й використовували їхню беззахисність.
Пригадую 5-річну Наталочку Білінську, яка мешкала у будинку №20 по вул. Леніна одна, бо її батька стратили фашисти за зв'язок з Радянською Армією, а мама померла. За вказівкою вже згадуваного Ноздрачова беззахисну дівчинку викинули на вулицю. У її помешкання поселили сусіда з другої половини будинку Ноздрачова — члена партії Степчука, а сам Ноздрачов зайняв увесь будинок по Леніна, 39.
Ми пухли з голоду та холоду у «комуністичному раю». Я мав нещастя бачити, як у Жмеринці взимку з відкритих товарних вагонів, завантажених вугіллям, знімали замерзлі трупи жінок та дітей, котрі їхали на Західну Україну, рятуючись від голодної смерті. А ще мені доводилося на прохання безпритульних дітей засипати їх на ніч тліючим шлаком. Так вони рятувалися від холоду. А як проблемно діставався хліб! Коли магазини відкривалися, величезні черги перетворювалися у некерований натовп, тож нам, дітлахам, доводилося прориватися в середину, щоб не розчавили. Адже нас, дітей війни, ніхто не жалів, сприймали як дорослих.
Вчитися було важко, адже треба було допомагати сім’ї. У старших класах за навчання доводилося платити. Але я дякую тодішньому директору Жмеринської української залізничної середньої школи (нині школа №3) Миколі Гуменюку, учителям Степану Матієнку, Миколі Білашу, Ізмаїлу Ліпницькому та іншим за науку й батьківську любов. Про школу та учителів я згадую з приємністю. Однак все інше пригнічувало мою гідність. Мені боляче згадувати брудних залізничників, які після трудового дня поверталися до своїх необлаштованих домівок.
Нарешті здійснилася «помаранчева революція». Ми перемогли самі себе, свою байдужість до ближнього, ми стали іншими. Надію на краще народ підтримував хто як міг. Хто своєю безпосередньою участю на Майдані, хто матеріально. Я, наприклад, незважаючи на те, що пенсіонер, переслав на користь революції 100 гривень. На жаль, сьогодні у багатьох той революційний запал згасає. Тому я закликаю свій народ, якщо не каліка, до праці. Не чекайте «манни з неба». Беріться за розум! Звертайтесь до настанов та порад великих апостолів світу, дарованих нам Богом, наших Тараса Шевченка, Папи Римського Івана-Павла II та інших патріотів. Шануймося!»
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
