"Я В ТАКОМ ВИДЕ К ЖЕНЩИНАМ НЕ ЗАЙДУ!" - казав великий містифікатор, відбуваючи покарання у Стрижавській колонії
Про нього казали, що він людина-міф. Через те, що його знали усі, але ніхто не знав до кінця. А ще — дивак. Звісно, яка б ще людина могла влаштувати ... власний похорон. Прикріпивши свій портрет на капот авто, він перший ішов за машиною, щиро оплакуючи «геніального покійника». «Чарівний, але нестерпний», — так говорила про цього чоловіка його дружина.
Не буду інтригувати далі. Ця людина — Сергій Параджанов, відомий кінорежисер, Народний артист України (1990), лауреат, щоправда, посмертно, Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1991). Рішенням ЮНЕСКО 1999 рік було названо його роком. Його ім’я також присвоєно планеті №3963. Справді, людина-міф.
20 липня минуло 15 років, як його не стало. Помер від раку легень. І, як не парадоксально, саме цього дня я була у Стрижавській колонії, де свого часу великий містифікатор відбував покарання.
«Його близькості домагалися аж два десятки членів КПРС»?
Загалом він відсидів у тюрмах 4 роки і ще 11 місяців у СІЗО. Чому? Бо був людиною поза системою і над усе цінував свободу. Такий вже вродився, що не скорився навіть батькові, який бачив сина продовжувачем роду антикварів. Серйозній прибутковій професії він «зрадив», вступивши на режисерський факультет ВДІКу, де навчався у творчій майстерні Ігоря Савченка та Олександра Довженка. Тривалий час він працював на кіностудії ім. О. Довженка. Саме тут і зняв у 1964 році «Тіні забутих предків», після якого ігнорувати Параджанова як режисера стало неможливим. Ще б пак: фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (з них 24 — гран-прі) у двадцять одній країні і увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед ним на коліна і поцілував руку, дякуючи за шедевр.
Але тріумф став початком кінця. На жаль, у Радянському Союзі цінували не вільних геніїв, а «приречених» митців. Тим часом Параджанов поводився зухвало, нікого не слухався і навіть зробив карикатуру на кінопробах на роль Маркса, хоча це, як мінімум, могла б бути Ленінська премія. Через це йому «зрізали» «Київські фрески», нереалізованими залишилися мрії про «Інтермецо» Коцюбинського, «Слово про Ігорів похід», «Диво в Одесі» про життя Андерсена.
«Останньою краплею» стало інтерв’ю Параджанова датській газеті, де він заявив, що «його близькості домагалися аж два десятки членів ЦК КПРС». Відтак у 73-му його засудили до 5 років позбавлення волі «за мужеложство», хоча у обвинувальному вироку були і статті «за спекуляцію» та «український націоналізм». Знайшлася і «жертва» — «член КПРС» Воробйов. До речі, він єдиний свідчив проти кінорежисера, інші — відмовилися. А один архітектор Сенін після розмови в КДБ навіть перерізав собі вени.
Вижити на зоні з «гомосексуальною» статтею непросто. Однак серед «зеків» Параджанов користувався неабияким авторитетом. Розповідають, що до нього навіть приходила делегація «урків»: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це панібратство Параджанова етапували кілька разів із зони в зону. Таким чином 22 квітня 75-го він опинився у Стрижавській виправній колонії №81.
Навіть у тюремному одязі він був інтелігентом
Про його перебування тут знають мало. Однак нам вдалося знайти колишню працівницю бухгалтерії Стрижавської ВК Ольгу Миколаївну (жінка попросила не вказувати її прізвища), котра ось що розповіла.
– У зоні, — пригадує Ольга Миколаївна, — завжди сидить близько 2 тисяч чоловік. Звісно, що пригадати Параджанова було б непросто. Але на те він і Параджанов. У нас він «сидів» від сили місяців 4.
– Який він був?
– Не хочу чогось вигадувати. Я ніколи з ним не спілкувалася тет-а-тет, бачила лише здалеку. Ходив, як усі «зеки», у фуфайці та робі. Був такий, як оце тепер на фото у газетах та журналах друкують: низенький такий дідочок з борідкою. Але, незважаючи на тюремний «прикид», інтелігент «до мозга костей». Дуже сором’язливий. До нас часто під бухгалтерію приводили «зеків», щоб з’ясувати, скільки грошей на рахунку, чи отримати зарплату. Але скільки ми не передавали через наглядачів, аби Параджанов зайшов до нас (нечасто по тюрмах кінорежисери сидять, та ще й такі!), відмовлявся: «В таком виде к женщинам не зайду!».
– Ви знали, за що він відбуває покарання?
– Спершу ні. Але розуміла, якщо у нас — то вже не перший раз судимий. А потім, коли випливла стаття «мужеложство», то казали, що це неправда, що це йому «пришили».
– До відомого кінорежисера не приїздили великі люди?
– Цього я не знаю. А ось те, що він листувався з Нікуліним, знаю точно, бо навіть сама одного разу читала листа від «Балбеса». Тільки не подумайте, що я виконувала обов’язки цензора. Ні! Просто Параджанов, мабуть, бачачи нашу зацікавленість, а ще більше, я так думаю, від туги, якось передав нам у бухгалтерію листа від Нікуліна. Як зараз пам’ятаю: почерк у Нікуліна — суцільні «каракулі». А писав, як говорив, з гумором. Мабуть, у них з Параджановим були діти ровесники, бо Нікулін писав за свого сина, який тільки-но закінчив школу і мав вступати до якогось вузу. І ще заспокоював Параджанова. Мовляв, не переживай, ми усі (і перераховував ряд відомих прізвищ) візьмемо тебе на поруки і вирвемо звідси.
І справді, після того, як його забрали від нас у Ворошиловградську область, досить швидко звільнили.
Ще Параджанов хвалився фото своєї дружини з сином. Фотографія була із випуску його сина зі школи. Обоє дуже гарні. Син, як на мене, схожий на нього: такий же чорнявий, волосся кучеряве...
«Мене вбили, заборонивши знімати»
ОЛЬГА Миколаївна права. Про долю Параджанова і справді клопоталося багато людей. Серед них — муза Маяковського Ліля Брик, якій на той час було 80 років. Це вона ініціювала створення комітету порятунку Параджанова, який очолив Луї Арагон. Завдяки його втручанню Параджанова звільнили на рік раніше.
Але свобода пересування не означала свободу творчості. Кінорежисеру створили такі умови, що він не міг працювати. «Мене вбили, заборонивши знімати», — скаржився близьким Параджанов. У відчаї він телеграфує у Москву: «Кремль. Косигіну. Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, переконливо прошу відпустити мене голим через радянсько-іранський кордон, можливо, стану засновником іранського кіно».
Він помер 20 липня 1990 року. «Світ кіно втратив одного зі своїх магів-чарівників», — відреагували на цю сумну звістку Фелліні, Мастрояні, Бертолуччі.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
