ЛЕДЬ НЕ СТАВ СВАТОМ НА ГАДЮЧОМУ ВЕСІЛЛІ НАШ КОРЕСПОНДЕНТ
Ви бачили, як змія обідає? Якщо ні – можу показати місце на Дністрі, де цих гадів повзучих тьма-тьмуща і, здається, що весь день вони тим лише і займаються, що пожирають рибу.
Видовище це не для тих, в кого слабкі нерви. Я не називаю те місце збіговиська гадюк зумисне. Жаль мені повзучих гадів, хай краще про них не знають ходячі рептилії...
А місце це райське. Тут би художникам писати свої шедеври, тут зранку, як тільки прокидається сонечко, так хочеться стати на коліна і помолитися Творцю світу цього, подякувати за цю красу. Височенні надломи білих скель, пахуча зелень і горда могутня ріка, що наче підкреслює цей пейзаж. А квіток! А бджіл!.. Я не знаю, чи є ще десь на цій планеті таке натуральне, без штучного лоску, місце. Бережи його, Боже.
Так з сивої Біблійної давнини повелося, що змії живуть у Раю. Хто спокусив Адама і Єву і, головне, де – отож бо й воно... Так що гади і краса райська – замкнене коло життя.
Андрій Бугай тут створює іноді свої мистецькі роботи з каменю. Він скульптор від Бога. Може, ця природа зробила його таким?.. Його роботи, зокрема, в Бушанському історико-культурному заповіднику, одні з кращих. На початку літа Андрій бачив таке диво тут. Про нього розповів мені, а я вам переказую.
Був звичайний сонячний день. Пекло. Андрій приліг біля води, щоб перепочити. Незчувся, як і задрімав. І раптом чує на весь простір, на всю широчінь цього берега багатоголосе сичання, шарудіння. Він рвучко піднявся на ноги і вперше в своєму житті побачив таку картину. Зі всіх усюд до стовбура одинокого дерева, що розрослося під скелею, не повзли – накочувалися, як водяний вал, сотні гадів. Наче їх стягував туди якийсь могутній надприродний магніт. За кілька хвилин вони так обвили те нещасне дерево, що стовбура вже майже не видно було. Цікавість перемогла страх і Андрій наблизився до того місця й став спостерігати. В середині цієї гадючої кишняви побачив дві особливо великі товсті змії. Вони рухалися неспішно, гордо, із задоволенням, а навкруг них робилося тирло. Ще за хвилю чоловік зрозумів, що вперше в своєму житті потрапив на гадюче весілля...
Цікавість змінилася бажанням показати це диво ще комусь. Побіг ближче до берега, де рибалили два хлопці. Не кажучи їм ні про що, просто поманив піднятися з ним догори, до того дерева. Вираз обличчя у нього, певне, був такий, що вони не стали віднікуватися. Так з вудками і побігли з ним догори. З розгону опинилися мало не в центрі того гадючого весілля. У рибалок відняло мову. І враз їх наче вітром здуло.
Я не знаю, чи захворіли ті рибалки після того на енурез одразу, ще коли бігли через скелі, чи вже потім, аж в селі їх догнала та болячка... Я можу лише добре уявити їх стан, бо й сам побував колись в подібній ситуації.
Рибалив я на тому ж місці, що й вони. Ніякого гадючого весілля не бачив. Просто біля мене весь день жерли рибу гадюки. Вони пірнали в глибочінь, нападали на неї там і звідти перли її до берега в зубах. Як правило, це були бички у два рази товстіші, як горлянки цих гадів. Хапали вони цю рибу завжди чомусь за голову. Я ще жодного разу не бачив, щоб гадюка вхопила рибу за хвіст. Всаджує свого отруйного зуба рибині десь між очей, притискає нижньою щелепою і, звиваючись в три погибелі, спішить з нею до берега. Але й на березі бичок ще довго борсається в пащі гадюки. Гадина повільно втягує його в себе. Її морда, наче гумова, розширяється. А риба тріпається! Буває, вона так судомиться, що гадюча голова аж підскакує над землею, як м’ячик. Здається, ще трішки, і вирветься риба. Та як би не так. Гадюка робить ледь помітний ковточок і ось рибина посунулася в пащу ще на якийсь міліметр. Буває, що гадина поспішає і втягує свою жертву в себе швидше, ніж завжди. Тоді видно, як бичок вже в середині її тіла посувається, як він там тріпається, вирватися все хоче.
Пірнув я й собі з підводною рушницею в це водне гадюче царство. Пливу майже над самим дном. Тут хоч і дуже глибоко, зате течія не зносить і можна вистежити велику рибу. Раптом бачу під самим своїм животом шматок товстого троса, наче від якогось потужного буксира чи парома. Тягнусь до нього рукою, щоб підняти, подивитися. І коли вже мав вхопити десь за середину – «трос» став, як гармошка складатися, а над ним вистовбурчилася зміїна голова. Кажуть, що наші змії людей у воді не жалять. Але перевіряти це на собі мені, ясна річ, в той момент дуже не хотілося і я попер зі всієї сили на поверхню, як ті хлопці, що тікали з гадючого весілля.
...Того сома я побачив в кількох метрах від берега. Він наче завис вертикально під товстим шаром жабуриння, принесених водою водоростей, хмизу всякого. Морда сома торкалася того шару і чекала, мабуть, коли в неї сама заскочить одна з тих дурних жабок, що стрибали по цьому гниючому, штучному острівцеві. Постріл – і сом у мене на гарпуні. Іду з ним до берега, щасливий, як той гад. Вже вода нижче пояса. Ноги глибоко вгрузають в намул. До берега вже рукою подати. І раптом бачу, як прямо на мене несеться довжелезна змія. Інстинктивно кидаюся із сомом в руках в бік. Одна ласта виривається з ноги і губиться десь в скаламученому намулі.
На березі в мені борються два почуття: одне повернутися в ту каламуть, де щойно щезла змія і знайти свою дорогу ласту, друге, а якщо налякана змія таки мене там втне?.. Перемагає перше. І я топчуся в тому багні, як корова на мілкому водопої, шукаю навпомацки свою ласту. Знаходжу і, о, щастя! З сомом, з врятованими ластами їду додому.
Загнав машину в гараж. Закриваю двері автомобіля і чую, як шипить моя передня шина. Боже ж ти мій, думаю, вчора ж лиш клеїв, а сьогодні знову цвях! Дивлюся на колесо – ніби ціле. Зняв ковпачок, послинив – ціле! Знову закриваю двері і знову щось шипить. І так голосно, що сумніву нема – виходить повітря. Обходжу всі колеса по черзі – цілі. Піднімаю капот – може, там щось від мотора шкварчить – все там нормально. Закриваю знову двері і знову – ссс!.. Піднімаю голову і бачу широко роззявлену пащу гадюки, її язичок із тим зубом, що впивається в здобич біля самого мого обличчя. Налякана, обезтямлена від люті, змія замоталася на багажнику, якраз над дверима водія. Виходить, я її отак привіз додому з того гадючого місця!.. Мене вмить виносить з гаража, як муху, що потрапила перед потужний вентилятор. А змія по лобовому склі поповзла в моторне відділення. Де потім поділася, не знаю. Минуло вже багато часу, а острах і досі не вивітрився весь.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
