СЕСТРА АКТОРА МИКОЛАЙЧУКА ФРОЗИНА: "ІВАН ХОТІВ ЗІГРАТИ ЛЕНІНА… У ТЕАТРІ ГУМОРУ ТА САТИРИ"
Iвана Миколайчука називали обличчям і душею українського поетичного кіно. Він залишив нам 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Однак звання народного артиста йому так і не присвоїли, а Державну Шевченківську премію він отримав посмертно.
Найстарша сестра Івана Фрозина розповідає:
- Ми ніколи не думали, що Іван стане артистом. Тим більше, що вперше він побачив кіно в 13 років. В дитинстві хотів бути льотчиком, вчителем, філософом.… У кіно усім побував. Він навіть Леніна хотів зіграти, щоправда, у театрі гумору та сатири.
Пригадую, коли була мала, тато якось приніс додому книжку. Тепер я так розумію, що то був гороскоп. І «напророкував» мені, що я буду знатися з великими людьми, хоч сама паном ніколи не буду. І справді, через 2 роки буде 20 років, як Івана нема, але він продовжує знайомити мене з відомими особистостями. Я зустрічалася з Ліною Костенко, Зінкевичем, Степанковим, екс-міністром Василишиним.…
- Яким Iван був у дитинстві?
- Звичайним хлопчаком, але з норовом. Батько наш працював прохідником на залізниці. Щоліта ми, діти, допомагали йому полоти бур’яни та збирати сміття на шреку. Одного дня Іван підійшов до батька і віддав сапу: «От вбийте мене, тату, а я цього робити не буду». Такого непослуху батькові у нас в сім’ї ще не було. Тоді батько сказав: «Цей хлопець не до роботи».
Між іншим, народився він 15 червня 1941 року. Коли батько поїхав забирати з пологового будинку матір, це було 22 червня, у небі з’явилися німецькі літаки. Батько посадовив маму із сповиточком на воза і чимдуж погнав коней. Певно, якомусь льотчику забаглося порозважатися і він почав поливати згори кулеметними чергами. Але свята Богородиця уберегла їх. Через багато років Іван написав: «…Із першого дня народження я вже був неугодним на цьому світі сатані».
Я була на 10 років старша за нього, то бавила його. Нас у сім’ї було 10 дітей: 4 сестри та 6 братів. А де багато дітей, там, ясна річ, які статки. Траплялося, Іван взимку по 2 тижні до школи не ходив, бо не було що взути. До речі, про взуття. Пригадую, тато купили мамі перші у її житті туфлі. Вона взувала їх тільки до церкви. Так ось одного разу, саме була косовиця, щоб будяки не впивалися в ноги, я, коли громадила сіно, взула мамині туфлі. Скінчивши роботу, залишила ті туфлі під копицею, а сама побігла гратися. І той «скарб» … украли. То була така втрата!
- А як Iван став артистом?
- Про це він написав у своїх спогадах: «Пам'ятаю, я пас корову. Була така ясна золота осінь. Я гнав її до своєї череди. Вікно було відчинене, там радіо. І зненацька хтось заграв, заспівав «Суліко». Я вперше почув цю мелодію. На мене щось найшло, що я завів цю корову, обчистив черевики від багнюки, зібрав костюм, сів у потяг, поїхав у Чернівці і почав шукати музичне училище — вчитися на артиста».
Він таки добився свого. Багато фільмів за його участю знімали тут, на Буковині. Це і «Тіні забутих предків», і «Білий птах з чорною відзнакою», і «Анничка»….
- Iвану Миколайчуку належать слова: «Людино, заплач, коли тобі дуже важко; сльози — це твоя незамаскована людяність. А людяність — це Всесвітній Бог». Чи часто плакав Миколайчук?
- Може, ви пам'ятаєте у «Анничці» епізод, коли він танцює на склі? Ту сцену знімали у 63-му, через 3 дні, як помер наш батько. А взагалі Іван був сильною людиною. Коли почалися гоніння на діячів культури і арештували Параджанова, Іван дуже боляче переживав це. А потім і його звинуватили у націоналізмі.
1987-го року, коли Іван помер, на чорторийські озера прилетіли зимувати лебеді. Дуже багато, кілька сотень. Люди їх так і прозвали — Іванова лебедина зграя.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
