ДВАДЦЯТЬ РОКІВ СТРАШНУ ТАЄМНИЦЮ ЗБЕРІГАВ МІЙ ВИПАДКОВИЙ ПОПУТНИК. НЕХАЙ БОГ ЙОМУ БУДЕ СУДДЕЮ
Дорога була довга. На старезному, ще радянському, «ЗИЛові» їхати було нестерпно. Ще й до Хмельницького не дісталися, а там ще ж до Вінниці, через всю область до Ямполя отак теліпатися... «Ну й дурень!» — докоряв я сам собі. Ні радіо в цій гримучій машині не почуєш, ні почитати при такій трясці.
Став потихеньку випитувати в мовчазного водія сякі-такі його шоферські пригоди. Про те, яка шоферська історія з тих мільйонів кілометрів виявилася найбільш незабутньою? Він прокашлявся, і почав розповідати.
... — За Радянського Союзу те все було. Колгосп послав своїх людей на лісозаготівлю аж у Ленінградську область, де ліси несходимі, сніги у два метри і морози — дихнув і, здається — все всередині замерзло, як у холодильній камері.
Невідомо, скільки часу ті лісоруби там трудилися, але навалили того лісу чимало. Стільки, що місцевий автотранспорт вивезти його з лісу до залізниці вже не міг. Телефонує якийсь тамтешній великий лісовий начальник у Томашпільський район, у колгосп. Так, мовляв, і так, товаришу голово, якщо пришлеш на підмогу хоча б одну свою машину, то матимеш лісу на всі свої будови, а ні — вибачай, немає чим возити його до станції. Що тут було думати? Воно й тоді ліс у наших краях цінувався неабияк, а тут дають мало не запівдарма... Посилає він в ту далеку дорогу, за тисячі кілометрів, мене — молодого, необтесаного. Зібрався я по-військовому, за кілька годин, і їду. В мене тоді «ГАЗ-56» був. Старе таке нещастя, але на ходу. Думаю, приїду і собі зароблю того лісу. Бо ж хату треба будувати, женився ж недавно, а жити ніде. Скільки днів я пробирався до тієї Ленінградської області тими снігами і заметілями — не пригадаю. Все злилося в один довжелезний, нескінченний чи то день, чи то ніч. Їду, їду, і кінця краю тій дорозі нема. Де-небудь трішки передрімав у кабіні, поки тепло, поки мотор не вистиг, долив бензину з бочки — і знов у дорогу. Коли в’їхав у ті нескінченні ліси, одна думка — лише б мотор не застукав, лише б колеса цілі були. А тут ще повідомили мені в дорозі, що в тих лісах вовчі зграї дуже лютують. Казали, що не одну шоферську душу і тіло ті тварюки порішили на дорогах. Дивлюся на карту — мені ще до фінішу кілометрів сто, а тут вже смеркатися почало. По обидва боки дороги темний ліс як стіна стоїть. І час від часу з нього крізь гул двигуна вовче завивання доноситься. Наче вони по всій дорозі тут чатують. Скільки їду — все чую його — а-у-у-у... Не дай Боже зупинитися — пропав. Вже й стемніло. Ліс ще більше підступив до дороги. І як на зло — ніде нікого. Я сам. А воно ж мете, ось-ось забуксую. Газую на повну котушку.
Раптом, коли в черговій кучугурі таки застряг на якусь хвилю, — десь збоку, крізь сосни, вихоплюється до мене щось неймовірне, волохате, обірване, закривавлене. Стрибає на підніжку: «Волкі!!.. Спасі!..».
Він раптом замовк. Було видно, що чоловіка щось мучить. Він бореться із собою, не наважується розказати все до кінця. Ми їдемо знову мовчки. Дивимося вперед у снопи світла від фар, що промацують дорогу. Вже десь аж під Вінницею він мені таки доказав ту свою шоферську пригоду і, здавалося, очистив душу, наче каяттям перед іконою.
Від несподіванки те криваве лахміття на підніжці його так приголомшило, ошелешило, налякало, що він на якусь мить піддався отому звіриному інстинкту самозбереження, який не сумісний з людською мораллю. Зі всієї сили вдарив дверцятами, та подоба людська із страшним зойком полетіла в сніг, а крізь дерева до машини нестримно неслися вовки. Їх не лякало світло фар. Вони оточували це місце. За мить там, куди щойно полетіло збите з підніжки оте, що прокричало йому людським голосом: «Спасі!» — зчинилося місиво снігу, вовчих тіл і того, в чому вже не можна було впізнати людину.
До автоматизму відточений шоферський навик — ривок машиною назад, потім вперед, важіль газу аж до підлоги, ревище мотора — і машина, набираючи швидкість, пішла з того проклятого місця.
Через два тижні він возив ліс за п’ятдесят кілометрів з лісоповалу на станцію, де його тут же вантажили у вагони. Робота хоч і важка, але нескладна, монотонна. Випадок в лісі вже став забуватися, і раптом... В обід це було. Хтось з місцевих розгорнув районну газету з харчами, а там заголовок: «Волки!»... Під ним короткий текст про те, що такого-то числа (він його повік не забуде) зграя вовків загризла на дорозі, біля лісоповалу, людину. В газеті просили повідомити тих, хто хоч щось знає про той нещасний випадок, для встановлення особи. Він про нього повідомив... мені ось тут, під Вінницею, через двадцять років, на трасі опівночі...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
