«Малеча радісно вибігала з групи назустріч жінці, яка принесла з собою цукерки та печиво. Трирічні малюки бігли до Мами! Вона прийшла провідати тільки одного з них, але яке це мало значення для малят? І тільки один хлопчик не побіг до чужої Мами... Збентежена вихователька повернулася в групу і заніміла від побаченого. Малюк підняв свої оченята й маленькі ручки догори і повторював: «Бозя, ну коли ти вже мені пошлеш моїх маму і папу?» Це не сцена з якоїсь мелодрами. Це правда з життя хлопчика, якого я хочу всиновити. Для нього я вже п’ять місяців є тією Мамою, яку послав йому Бог...
Мало хто з вас, шановні читачі, знає, що у давнину кожна українська сім’я, яка не мала дітей, повинна була взяти на виховання сиріт. А найважчі злочини — дітовбивство і відмова від дітей — каралися смертю (О.В.Ковальчук «Українське народознавство»).
У наш час від дітей відмовляються як від непотребу, який обтяжує.
Але кожна дитина хоче одного — додому, до Мами! І Мами знаходяться! Щоб дати їм рідний дім та сім’ю. Любити їх, незважаючи на «погану спадковість», «чужу кров» та невідомі хвороби, що чекають попереду, можливі розчарування...
Але є й інші люди. З черствими серцями та довгим язиком. Вони радо сповіщають усиновленій дитині, що вона «нерідна», що «її підібрали в приюті», що «її не люблять».
На сторожі інтересів сімей усиновителів стоїть Закон, котрий захищає їхнє право на збереження таємниці усиновлення. Але як притягти до відповідальності ницих людей, яким щастя інших є «кісткою в горлі»?
...Я давно хотіла всиновити покинуте матір’ю маля. Ще з того часу, коли народила першу донечку. Але тоді не було можливості. Моя мрія дати родину, дім і материнську любов дитині-сироті не зникла до сьогодні. Проте тепер у мене з’явилась реальна можливість її здійснити. Тому з гарним настроєм і світлими надіями я звернулася в органи опіки і отримала перелік всіх необхідних для всиновлення документів. Зібрала їх, спеціаліст з охорони дитинства обстежила умови, в яких я проживаю разом з дітьми. 12 квітня цього року був складений висновок про те, що я можу бути усиновителькою. А вже 25 травня я отримала направлення управління освіти Вінницької міськради, поїхала в Будинок дитини і вперше зустрілася з дитям. Кажуть, люди довго вибирають дітей, перш, ніж всиновити. Я не вибирала. Хіба матір бачить своє дитя до його народження? І хіба не повинна прийняти його таким, яким послав їй Бог?
Все складалося гарно, ми познайомилися, я почала відвідувати дитину спочатку щодня, потім через день-два. Познайомила з дітьми. Підготувала одяг на літо-осінь і чекала суду.
На жаль, як виявилось, немає бочки меду без ложки дьогтю. І справа ось у чому. Вісім років тому я покинула чоловіка. П’ять років ми офіційно розлучені. Для того, щоб діти, які вже підросли, зрозуміли мій вчинок і побачили справжнє обличчя свого батька, я звернулася в суд з позовом про поділ нашого спільного майна. Того, яке він після розлучення не встиг продати, подарувати та просто заховати від нас.
Суди продовжуються вже майже три роки. Серед майна, вартість якого становить десятки тисяч, є придбана на моє ім’я трикімнатна квартира, в якій я проживаю з дітьми. Є ще приватизована трикімнатна квартира, в якій прописаний колишній чоловік. Рішенням суду три четвертих цієї квартири належить мені та дітям. Я не буду втомлювати вас, шановні читачі, непотрібними подробицями. Скажу тільки, що саме суди по поділу майна стали перешкодою для всиновлення, незважаючи на те, що результат поділу буде на мою користь. Я не хотіла проблем і, якби була попереджена про це раніше, то відклала б всиновлення до часу вирішення майнових питань. Я ж дізналася тоді, коли вже півтора місяця провідувала дитину в Будинку дитини. А також дізналася, що інспектор під час прийому розповіла колишньому чоловіку про мій намір всиновити дитя. Одна розумна людина з приводу цієї ситуації сказала: «Розголосити таємницю всиновлення — це підлість, а сказати про це колишньому чоловіку — це подвійна підлість!». Яку ж мету переслідувала ця посадова особа? Хотіла перешкодити всиновленню? Чи не змогла втримати язика за зубами, надіючись на безкарність? Очевидно, вона не знає Сімейне законодавство України, у статті 227 вказано:
1. Особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення ... тощо), зобов’язані не розголошувати її...
3. Особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть відповідальність, встановлену законом.
У моєму випадку таємниця усиновлення була розголошена на етапі тривалого спілкування з дитиною. Що б ви робили на моєму місці? Я ж написала дві заяви в управління освіти на ім’я начальника про некомпетентні та неправомірні дії спеціаліста з охорони дитинства. Знаєте, що було далі? Мої заяви передали для розгляду тій же інспекторці.
Як наслідок, я отримала відповідь, що вона діяла правильно і таємниці всиновлення не розголошувала! Але це ще не найсмішніше. Другого серпня на засіданні опікунської ради, в присутності всіх її членів та голови ради, мій колишній чоловік заявив: «Мені сказали в опікунській раді, що вона (тобто, я) всиновлює дитину!», — чим відкрито і привселюдно підтвердив факт розголошення. Ви думаєте, вона хоча б почервоніла? А дехто із членів ради навіть сказав: «Що тут такого?» І ніхто не обурився. Невже не соромно?
По-перше, перед державою, Закон якої знехтували. По-друге, перед дитиною, яка сьогодні страждає, бо вже п’ятий місяць йдуть суди, а вона хоче додому до мами, братика та сестричок. По-третє, переді мною — матір’ю трьох дітей, законослухняною громадянкою України, яка відкрила своє серце і життя для одинокої маленької дитини..
Ця наруга має своє продовження — суддя викликав у суд як зацікавлену особу колишнього чоловіка... Той, хто сім років не згадував про власних дітей, судиться за половину вартості квартири, де вони живуть, платить через суд 100 гривень аліментів сину-підлітку, буде вирішувати — чи маю я право всиновити дитину!.. До речі, секретар суду дала йому справу по всиновленню для ознайомлення, незважаючи на мій протест...
Хто винен у такому беззаконні? Держава? Але держава — це ми з вами. Ми самі створюємо умови для дій таких посадовців. Мовчимо... А вони відкрито чи за спиною насміхаються та знущаються над нами.
Скоро знову суд. Вирішується не моя доля. Я відбулася як матір для доньки — студентки університету, для сина — студента коледжу та для 11-місячної донечки. Вирішується доля хлопчика, права якого вже порушені через розголос всиновлення. І продовжують порушуватись... Але він більше не один. З ним його Мама».
З повагою,
Олена, вінничанка
Галина Мисак, начальник управління освіти Вінницької міської ради, прокоментувала цю ситуацію так:
– Я переконана, що у нашому управлінні працюють виключно професійні люди. Цій жінці була надана відповідь. Якщо вона її не влаштовує, то, згідно із Законом, вона може оскаржувати її у суді. Тим більш, її скаргу розглядав безпосередньо начальник управління охорони життя і безпеки дітей Валерій Мусій, а не інспектор, на якого посилається авторка.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
