"КЕРМАНИЧ" ВІННИЦЬКОЇ ШКОЛИ №23 У ДИТИНСТВІ... ГЕНДЛЮВАВ ЗБРОЄЮ. Сьогодні 70-річний Григорій Поліщук не лише виховує підростаюче покоління, але й пише вірші, захоплюється туризмом і вирощує 850-грамові помідори
У освітянських колах Вінниці його недарма охрестили «метром» і «зубром». Адже Григорій Іванович Поліщук на педагогічній ниві трудиться понад 40 років. Хоча, як зізнається сам, учителем став... випадково.
– Батьки мої — Іван Сильвестрович та Домна Кирилівна — з діда-прадіда хлібороби, були неграмотні, — пригадує. — Можливо, і я був би гречкосієм, якби не дід Драгун. Так казали на нього всі у нашій «малій Варшаві», селі Івча Літинського району, бо він колись служив у драгунах. Дід показав мені літери, а вже далі я вчився сам. За «букваря» мені слугували книги Лермонтова «Герой нашого времени» та «Блуждающие звезды» Шолом Алейхема, які я під час війни знайшов на шкільному горищі. У 41-му там переховувалися поранені червоноармійці. Мабуть, крім їжі, їм носили й книги.
Людей тоді було багато неграмотних. То я вечорами брав ті книги і влаштовував своєрідні сільські університети. Я ту книгу вивчив майже усю напам’ять, тому тільки для «фасона» водив пальцем. І коли закінчував повість «Бела»: «Бэла умерла; только долго мучилась...», — усі ридали.
Тричі на волосині від смерті
Як і у всіх «дітей війни», дитинство малого Гриця було непростим. І босоноге, і щасливе, і важке. Дуже терпкі спогади — відступ радянських військ у 41-му. Спекотний липень, гімнастерки майже білі, повигоряли на сонці, а самі люди, як головешки, чорні. І перші німці, які увійшли в село, потім — окупація. Тричі Гриць був на волосині від смерті.
– Першого разу ледь не розстріляв сільський комендант Шірас, — розповідає Григорій Іванович. — Голод нас гнав у пошуках їстівного. То я із друзями вирішили набити соняхів на полі. Шірас побачив і давай по нас стріляти. Добре, що там була борозна. Ми у ту борозну, і по-пластунськи — тікати. Тільки кулі — цвьох, цвьох над головою. Врятувалися. Щоправда, Іванка, товариша, таки дістало кулею у ногу.
Другий раз, у 43-му році, усе наше село чекало екзекуції, бо партизани вбили німецького офіцера. У сусідньому селі Требухи, коли партизани вбили двох німців, була проведена каральна експедиція. Вигнали у центр села усіх людей, вишикували їх і розстріляли кожного десятого — 77 чоловік. Не зважали, чи то була дитина, чи немічна бабця. Але, як не дивно, у Івчі той самий комендант Шірас переконав командира німецького полку, що винні не партизани, а їхній офіцер. Мовляв, порушив дисципліну, гуляв з нашою дівкою Шуркою після комендантської години. До речі, про це мало хто знає, але між фашистами та партизанами була неофіційна домовленість: партизани не вбивали фашистів у селі, а ті не чіпали місцеве населення. Так що ми, малі, з цікавістю підглядали, як на одній вулиці під балалайку та бубон танцюють на вечорницях наші партизани з дівчатами, а на іншій вулиці чинно ходять фашисти. Але навіть не потикаються на сусідню вулицю, бо знають, що там партизани.
Ну, а третього разу, вже коли в село вступали наші, під час артобстрілу міна впала на наше подвір’я. Я сидів під грушею, то дерево переламало навпіл, а мене відкинуло за кілька метрів.
Грицеві таки пощастило, що він вижив. Адже багато його ровесників загинуло: попідривалися на мінах-«хлопушках» або ж коли ті міни розбирали. Час був такий, що усі були «воєнними». Григорій Іванович пригадує, що навіть він, тоді 8-річний хлопчик, мав трофейні карабін та автомат-«шмайсер». Ну, а гранати розбирав — як горіхи. Ще й гендлював цим.
Орел на незручному місці
Ходити до школи Григорій почав переростком. Мав би вже до третього класу ходити, а пішов до першого.
– Яка там шкільна форма?! Спершу носив пофарбовані бузиною полотняні штани, а потім мама пошила мені справжні штани з німецької плащ-палатки. Дуже міцні були, незносимі. Але, розкроюючи, мама припустилася фатальної помилки: на незручному місці «приземлився» німецький орел. Ох і діставалося мені по тому орлу від хлопців!
Час був важкий, голодний. Дасть мама одну чи дві картоплини-«мундирки» — і це на цілий день. То ми з хлопцями ображали ворон — забирали з гнізд яйця, кропиву їли, лопуцьки рвали на ставу. А ще доводилося багато працювати. О шостій ранку вставав, до 8-ї треба було накосити, привезти, а тільки тоді до школи. А влітку біля комбайна, помічником. До речі, на свій перший суконний костюм на випуск сам постарався.
Школу Григорій закінчив у 19 років з мрією стати геологом. У 50-х це була мода. Коли в село приїздили студенти з геологорозвідувальних вузів — у блискучій формі, з білим кашне — і розповідали про походи на Памір, Тянь-Шань — хлопці мліли. І хоча Григорій успішно склав іспити до Київського геологорозвідувального технікуму (при конкурсі 11 чоловік на місце), вчитися там не судилося, бо, враховуючи «холодну війну» з Америкою, на 3,5 року «забрили» в армію. Між іншим, був настільки вихованим у дусі патріотизму, що коли треба було виступати у небезпечний похід у нейтральні води, він, єдиний син у матері, зголосився іти добровольцем. Тоді його навіть викликали в штаб: «У вас мать одна! Вам нельзя!» А він, упертий, наполягав на своєму. І таки ходив у той похід.
А після служби хлопець вступив на російське відділення філфаку Вінницького педінституту. І, як це не парадоксально, на вступних іспитах російську здав на «трійку», а німецьку — на «5». Викладачка, яка приймала екзамени, сама німкеня, сказала, що його відповідь найкраща.
23 у 23-ій...
Студентські роки, незважаючи на те, що доводилося розвантажувати вагони та підробляти, пролетіли, як мить. І почалася робота. Починав Григорій Іванович свою педагогічну кар’єру у селі Почапинці Жмеринського району. Навантаження — 32 години на тиждень, майже увесь час у школі. Коли прибігав на квартиру поїсти і господиня насипала миску борщу, аби економити час... випивав той борщ. І знову до альма-матер.
Згодом працював у школі-інтернаті у Криму, інспектором шкіл Вінницького району, викладачем на кафедрі іноземних мов у політехнічному інституті, де майже написав дисертацію, завучем
33-ї Вінницької школи, а з 1 квітня 82-го року — директором школи №23.
– З того часу і сміюся, — жартує Григорій Іванович, — 23 роки у 23-ій школі.
Очолювана Г.І.Поліщуком школа — найбільша на Вишеньці. У колективі 110 педагогів і майже 1600 учнів. Свого часу вона була учасником ВДНГ у Києві і (це взагалі унікальне явище!) — занесена на обласну Дошку пошани. А ще це була перша на Вишеньці українська школа. Аби цього добитися, у часи «непорушного Союзу» треба було добряче побігати. Взагалі, школа прагнула бути новаторською у всьому. Свого часу у ній був навіть підрозділ заводу радіотехнічної апаратури — цех по випуску електричних «квочок» та електронних дзвінків, де учні працювали і заробляли зарплату. А ще тут вперше в Україні у 1983 році була запроваджена телесистема і працювала своя телестудія. А у 90-х, знову ж таки, вперше на Україні, було створено ліцейно-педагогічні класи.
Григорій Іванович пишається тим, що йому вдалося згуртувати прекрасний колектив — сплав досвідчених учителів і молоді, що серед педагогів немає чвар.
– Я гордий з того, що наші учителі — досвідчені, кваліфіковані, грамотні, які передусім люблять дітей, а це у професії педагога найголовніше.
Пишається директор і своїми учнями. Адже школа лідирує за кількістю переможців предметних олімпіад і упродовж багатьох років утримує пальму першості в оглядах художньої самодіяльності. А ще приємно відзначити, що серед учнів немає правопорушень. Григорій Іванович не приховує, що кожен день він вчиться у своїх учнів.
– Це як вулиця з двостороннім рухом, — каже.
Цікаво, що під час «помаранчевої революції» учні 23-ї виступили з ініціативою зібрати кошти для мітингуючих. Вранці оголосили про це, і вже до початку великої перерви зібрали понад 300 грн., послали делегацію на ринок «Юність» і купили дві торби продуктів для Майдану.
«Мій тил — сім’я»
– Григорію Iвановичу, кажуть, що чоловіка «робить» жінка. Хто Ваша дружина?
– Майя Василівна — справді мій тил. За фахом вона теж педагог, закінчила фізмат Вінницького педінституту. Але вчителювала недовго, на пенсію вийшла, будучи інженером у політехнічному університеті. Я вдячний їй за розуміння та підтримку. Все-таки я більше пропадав і пропадаю на роботі, тривалий час був членом виконкому, 3 скликання — депутатом міської ради (до речі, сама Майя Василівна сказала, що має «державного чоловіка» — авт.). Так що непросто їй було самій справлятися на роботі, бути матір’ю та зав. домашнім господарством. У нас дві прекрасні доньки: Алла — учителька зарубіжної літератури у школі №2, а Галина — лікар. Дочки дорослі, Галина вже заміжня, але усі разом дружно живемо на 35-ти метрах «хрущовки». Є у нас і сімейні традиції: ми страшенно любимо подорожувати. Ще коли діти були малі, я жартома запитував їх: «На Північний полюс поїдемо?» — «Поїдемо!» Ніколи не шкодував грошей, щоб побачити світ. Об’їздив всю Європу. Пощастило побувати навіть на засіданні англійського парламенту.
...А вдома Григорій Іванович любить попрацювати біля землі.
І росте у нього на дачі усіляка екзотика. Цього року, наприклад, помідори вродили по 850 грамів. А ще сусіди дивуються, як це у нього на одному дереві водночас дозрівають жовті, оранжеві, зелені та червоні яблука. Це його експеримент: надщепив на одному дереві одразу 4 сорти: ранет, антонівку, «Славу» та «семеренку».
– Від землі я набираюся сили, — зізнається Григорій Іванович. — Тому майже завжди ходжу на дачі босоніж.
А підзарядившись енергією, він пише вірші.
Я в гомоні людському поле пізнаю,
У ньому чую шум садів налитих,
Веселий спів пташиний у гаю
I шепіт половіючого жита.
I в гомін той, як мрійник в майбуття,
Закоханий я радісно-крилато.
Бо в нім вся сила, в нім — саме життя,
Яке ні тиші, ні спокою не здолати...
У рукописній збірочці Григорія Поліщука поезії на трьох мовах — російською, українською та німецькою. Ну, а сама поезія — не кращі слова у кращому порядку, а, як казав Бродський, — вища форма існування мови.
Листопад цього року для Поліщуків — місяць особливий. Адже 3 листопада Григорій Іванович та Майя Василівна відзначають 43-ю річницю подружнього життя, а 8 листопада — 70-річний ювілей Григорія Івановича. Що тут можна побажати? Гірко і многая літа!
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
