- Мила дівчино, по-перше, із собою паспорт не носити. По-друге, гуляючи по Рамблі, в арабські вулички не повертати! — так почав розмову зі мною один із співробітників українського консульства в столиці Каталонії — Барселоні.
Ось тобі і Європа, — подумала я. І сюди прагнуть приїхати тисячі українців, мріючи про великі гроші та гарне життя? Подивимося! У блокнотику записано кілька адрес. В основному трудових. В Іспанії, на відміну від Франції, Англії й Німеччини, ніколи не було «першої», «другої» хвилі імміграції. Чого гріха таїти, поїхали сюди українці тільки через безробіття у власній державі. Та й то в останні роки уряд Іспанії опустив «залізну завісу».
Не встигли тут наші співгромадяни створити потужну діаспору. Хоча перші культурні прориви є. У провінції Валенсія, де, за статистикою, проживає найбільша кількість українців, плідно процвітає й працює очолювана Михайлом Петруняком асоціація «Україна».
У Барселоні три роки тому з'явився Центр української культури у Каталонії. І, як відзначає її голова Світлана Маркова, необхідно визнати, що в Іспанії своєрідна діаспора. Українці — це робочий клас. І девіз «не хлібом єдиним» тут поки ще не діє. Для підтвердження: в Іспанії виходить лише одна україномовна газета «Міс Мадрід», що з'явилася в 2005 році за підтримки україно-канадської компанії «Міст». Для порівняння — щотижня в Іспанії виходить не менш 5-6 російських газет. На п'ять російських магазинів у Барселоні тільки один український.
Самі ж іспанці почали виділяти українців серед інших вихідців з екс-СРСР після «помаранчевої революції».
- Це був інформаційний прорив у Європу. Тепер нас знають, — розповідає трудовий іммігрант Олександр Лецький. — «Касакі» (козаки) — нерідко можна почути від іспанців про нас. Самі ж вони говорять, що ми відрізняємося від росіян. Працьовитіші, терплячіші, а ще й мовчазні. Ставляться до нас із побоюванням, вважаючи що «касакі» виглядають військовопідготовленими, їхні вчинки і поведінку не можна спрогнозувати. А бояться — значить, поважають...
СКІЛЬКИ МОЖНА ЗАРОБИТИ «У.О.»
У самій Іспанії на даний момент перебуває близько 350 тисяч українців. Минулого місяця закінчився строк легалізації наших заробітчан. Фактично іспанська сторона дозволила на законних підставах працювати на території держави. Хоча багатьом українцям не вдалося пройти цю процедуру. Бо в міграційній службі треба довести, що ти нелегально пропрацював в Іспанії не менше року. А ця вимога виглядає дещо абсурдною. Тому в 2005 році країну залишили сотні наших нелегалів. Із собою забрали лише спогади про найкрасивішу країну Європи, а ще порожні гаманці.
Чесно кажучи, заробити первинний капітал нереально. Судіть самі. Іспанія із країн «Великої сімки» має одну із найменших середніх заробітних плат — 750 євро на місяць. Чоловіки традиційно працюють на будівництві. Жінки — прибиральниці.
Ось і виходить, що, заробляючи від 700 до 1000 євро, мінімум 250-300 євро йде на винайм кімнати (не квартири). Ще близько 150-200 євро — на їжу. Приплюсуйте витрати на побутові предмети, одяг, проїзд, дзвінки в Україну, щоб хоч якось боротися з ностальгією. А ще — мінімальний відпочинок. Тому відіслати додому можна максимум 250 євро в місяць, а іноді й того менше.
- Перший рік в Іспанії я «пахала» по 14 годин на день, не маючи легальних документів, — розповідає моя співрозмовниця Олена. — Ще з однією дівчинкою із Запоріжжя наймали кімнату. Фактично у всьому собі відмовляли. Якщо хто й думає, що тут легко — помиляється. Капіталізм є капіталізм. Я знаю багато прикладів, коли, приїжджаючи сюди заробляти гроші для своїх родин, люди втрачали все — дружину, дітей, батьків... Так і я втратила свою родину на Батьківщині. Тут люди змінюються, стають більш жорстокими.
— А чому додому не повертаєшся?
- Коли їздила додому у відпустку, думала, що залишусь. Ще трохи попрацюю — і до своїх. А приїхавши, відчула, що я своїм вже не потрібна. Різні ми стали. Менталітет у мене змінився. Кожного дня відраховувала години до від'їзду сюди, в Іспанію. Чесно кажучи, я людина, котра втратила свою Батьківщину. Перебуваючи в Україні, я хочу повернутися в Іспанію. І навпаки — кожного дня на чужині я згадую своє місто, людей, все найкраще. А реальність, на жаль, гірша.…
Глава Центру української культури в Каталонії Світлана Маркова сама пройшла важку психологічну адаптацію в Іспанії. В цю країну вона приїхала 9 років тому. Коли побачила, що її бізнес в Україні почав «валитися», вирішила «підгодувати» його заробітками.
- Коли я їхала, друзі говорили: ось такі як ти, зрадники, виїдуть, тоді й в Україні буде порядок. Тоді я не думала, що залишусь тут назавжди. Працювала цілодобово. Практично відмовляла собі у всьому. Зароблені гроші відсилала чоловіку, щоб він якось підтримував бізнес, вкладав гроші в його розвиток. І що? Приїхавши на Україну, я була шокована. Всі відіслані капітали були витрачені на розкішне проживання. Подивившись на все це, я повернулася сюди. І почала життя заново.
Світлана вийшла заміж за іспанця, виховує дочку. Разом займаються сімейним бізнесом. Рамон Агілар Еспіро не заперечив, коли довідався, що дружина зайнялася громадською діяльністю. За роки сімейного життя він сам перейнявся проблемами України. До речі, під час «помаранчевої революції» він фактично фінансував інформаційну лінію в Центрі. З центральної площі Каталонії, де збиралися українці, відправляв допомогу на наш Майдан.
Сьогодні Світлана Маркова є ініціатором недільної школи для дітей іммігрантів. Хоча далеко від Батьківщини, але потрібно зберігати наші національні цінності, вважає вона. Бо, працюючи і вирішивши тут залишитися назавжди, українці все одно залишаються іммігрантами, а таке не знайоме для всіх нас відчуття як ностальгія досить часто вселяється у душу і кличе додому…
Складений міф про європейське шикарне життя і про великі заробітки заробітчан розтанув. Заробітчанство породило іншу проблему — розбиті сім'ї, залишені в Україні на бабусь і дідусів діти, які вже забули, як виглядають мама й тато. І згадують про них лише, отримуючи грошові перекази «Вестерн Юніон» або невеликі посилки.
Але це вже інша історія. А на арабських вуличках і справді небезпечно...…
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
