Знахідки у славному місті-фортеці Буша, що на Ямпільщині, приємно схвилювали археологів. Адже просто під ногами лежали унікальні речі епохи Трипілля та польсько-литовської доби. Під час археологічних розкопок студенти історичного факультету педуніверситету знайшли тут понад 10000 експонатів! Облрада на прикладі Буші хоче показати, як можна розвиватись.
«Якщо ці знахідки й не зроблять перевороту в історії України, — задоволено усміхаючись, каже мені дорогою до місця розкопок Юрій Степанець, старший викладач кафедри історії України педуніверситету, — то, напевно, суттєво її доповнять».
Саме на цій землі, біля мурів славнозвісної фортеці, було знайдено справжні скарби — два трипільських житла, у них 22 глиняних жіночих і 1 чоловічу фігурки (у трипільців був матріархат — прим. авт.), фігурки для гри, схожої на шахи, кам'яні й кісткові зернотерки, жорна, кам'яну піч, засипану вохрою (так трипільці робили, залишаючи помешкання, вік печі — 5 тис. років — прим. авт.), залишки кераміки пізнішої за Трипілля Чорноліської культури (на відміну від світлої трипільської кераміки чорноліська — чорного кольору — прим. авт.). А ще юні археологи знайшли козацьку хату 16-17 століття і в ній величезні тарілки і навіть кахлі із чудернацьким орнаментом. Поруч був погріб, а в ньому багато невикористаних козацьких куль, наконечники від татарських стріл, срібні монети польсько-литовської доби та багато іншого.
Поміж річками Бушанка і Мурафа і розташоване село, яке ще кілька століть тому було величним містом-фортецею. Сумною свічкою у центрі села стоїть одинока вежа колишнього замку, завдяки якому й постало місто.
– У другій половині XVI століття, — розповідає пан Степанець, — на веління власників цих земель — гетьмана Яна Замойського і його сина Томаша — посередині мису, утвореного ріками Мурафа і Буша, розпочалося будівництво замку. Тут, як свідчать давні записи, було шість веж, що з'єднувалися між собою підземними переходами. Кожна вежа мала свій пороховий льох. На початку XVII століття Буша здобула статус міста, і мешкало тут понад 2 тисячі осіб.
Втім, як каже історик, безцінні не лише знахідки, тут кожен клаптик землі дихає історією. 1617 року гетьман Станіслав Жолкевський підписав у Буші мирний договір з полководцем татарських військ Іскандером-пашею. Завдяки цьому договору на кілька років припинилася польсько-турецька війна. Коли почалося повстання під проводом Богдана Хмельницького, поляки покинули Бушу, і вона стала прикордонним містом Брацлавського полку.
– Та найтрагічніші події відбулися у листопаді 1654 року, коли війська Потоцького і Чарнецького взяли замок в облогу, — приєднується до розмови Олександр Пірняк, директор державного історико-культурного заповідника «Буша», коли ми підходимо до цієї одинокої вежі. — Польські жовніри, убивши багато козаків, уже почали святкувати перемогу. Але даремно втішалися загарбники...
Наша Буша породила українську Жанну д'Арк — Мар'яну Завісну, яка разом з місцевими жителями, серед котрих переважно були жінки та діти, боролася до останнього. Коли поляки увірвалися до фортеці, люди сховалися у вежі. Дочекавшись, коли найбільше поляків підійде до башти, Мар'яна наказала підірвати пороховий погріб: смерть їм здалась кращою, ніж неволя! Цей історичний факт ліг в основу роману Михайла Старицького «Оборона Буші», який давно став класикою української літератури. Після цієї героїчної оборони місто перестало існувати. Тільки через сто років воно відродилося, але замок уже ніколи не відбудовували.
...Ми йдемо далі, до печерного язичницького храму. Біля входу до печери на землі лежать великі плити. «Тут молилися своїм богам наші предки, — каже пан Олександр. — Цей храм не має аналогів у світі. 1883 року цю печеру відкрив відомий історик Володимир Антонович. Тут знайдено унікальні наскельні написи та предмети, що датуються IV — IX століттями.
ВІННИЦЬКА СОФІЇВКА
– А про наш Гайдамацький яр ви чули? Ні? — дивується Олександр Пірняк. — Там така краса! Я відвезу вас туди.
…На нас дивляться велетенські скелі чудернацької форми і величезні камені. Складається враження, що це згромадження скель і валунів наче порозставляв і порозкидав велетень-художник. «Це все селурський пісковик, — розповідає Олександр Пірняк. — Вчені кажуть, що ці каменюки вичавив льодовик. Тут він і зупинився. Кожна скеля, кожен камінь має свою назву. Ось бачите між двох скель зависла велика брила? Це «Висяча скеля». Вона важить 15 тонн і тримається на маленькому виступі. Є перекази, що майстер, який створював Уманську Софіївку, скопіював нашу «Висячу скелю» один в один. А цей велетень — «Гонтів камінь». За легендою, біля нього любив бувати Іван Гонта — ватажок селянського повстання 18 століття. Бо саме тут, у яру, таборилися повстанці-гайдамаки, а он там, в печері за річкою Бушанкою, вони переховувались».
Спускаємось до невеликого містка через Бушанку, яка тихо плине в глибині каньйону. «Це тут вона така сумирна, — каже Олександр Олександрович, — а у верхів'ї нагадує карпатську стрімнину». Деремося на круту слизьку скелю. Табличка із написом нагадує, що перед нами та сама гайдамацька печера.
— У 1983 році її досліджували спелеологи із Вінницького педуніверситету, — продовжує п. Пірняк. — Дещо розширили вхід, щоб можна було зайти, розвідали 60 метрів печери. Місцеві старожили кажуть, що чули від прадідів, що у глибині печери є навіть криниця. Поки що її ніхто не знайшов.
Наш шлях пролягає далі вздовж яру стежкою, заваленою старими трухлявими деревами. Перед нами відкривається дивовижна картина: наче солдати у строю тут виструнчились здоровенні скелі, між якими можна пройти лише розщелинами.
«Це «Долина велетнів», — пояснює п. Олександр, — дивіться, не загубіться між ними». Довго ходимо яром, долаючи підйоми і спуски, територія чимала — 94 гектари. Оглядаємо скелі і камені. З них на щось схожий і «Гриб», і «Мамонт», і «Баран», і «Близнята». Каміння покрите товстим шаром моху і папороті — бо тут велика вологість повітря, але що дивно — немає жодного комара.
– Як геологічний заповідник Гайдамацький яр існує з 1975 року, — розповідає Олександр Пірняк. — Він один із 28 в Україні.
— А як з туристами? — цікавлюся.
— Бувають, але небагато. На рік до 3 тисяч приїжджають. Головним чином з області, бо за її межами про яр мало знають. Цього року були, щоправда, невеликі групи американців, італійців, німців, поляків, чудувалися і дивувалися, чому ми грошей не заробляємо на Буші і яру,…– зітхає засмучено Пірняк. «Крім нас, бушанців, яр, схоже нікому не потрібен».
«А ви що скажете?» — запитую заступника голови облради Степана Нешика, який привіз до Буші голів районів. «Бушу ми не дамо скривдити, — серйозно каже пан Нешик. — Після побаченого переконались зайвий раз у необхідності відпрацювання обласної програми розвитку Буші як історичного, культурного, природного заповідника Вінниччини. На її прикладі покажемо іншим районам, як треба розвиватись.
Крім цього, облрада розробила Програму, за якою та чи інша значима, в культурному і історичному сенсі, територія може виграти конкурс і отримати з обласного бюджету кількасот тисяч гривень на розвиток і поширення «зеленого туризму». Будемо і туристів з-за кордону сюди запрошувати. І область, і Україна можуть цим добре себе зарекомендувати в світі. Бо ж показати на Вінниччині є що. За такими місцевостями як Буша, за «зеленим туризмом» — майбутнє».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
