Газета "Подільська радниця" (м. Вінниця) :: У ШКАТУЛЦI У ЖЕНИХА БУВ ЦIЛИЙ ДЖГУТ ЗОЛОТИХ ЛАНЦЮЖКIВ, обручки, перснi з камiнчиками, браслети, золотi сережки. Все блищало, сяяло, переливалось!

Iнтелiгентна, рокiв пiд тридцять, не красуня, але дуже приємна, тактовна... Iсторiя, яку тихо розказувала менi ця молода жiнка, була незвичною... i разом з тим такою звичайною. Втiм, судiть самi.

- Напевне, таких, як я, багато у Вiнницi. Закiнчила iнститут, працюю у приватнiй фiрмi. Життя одноманiтне — дiм-робота, дiм-робота... Подруги замiж повиходили, а я живу з мамою. Куди пiдеш? Дискотеки, ресторани, кiнотеатри — не для мене, я бiльше з книгами, з телевiзором.

Мама за мене переживала-переживала, а потiм вирiшила познайомити з сином своєї подруги тьотi Полiни — Вадимом. I почалось... Щодня менi щебече: «Вадик такий хороший, добрий хлопець, чому ти вiдмовляєшся пiти з ним куди-небудь?»

Ну, не подобається вiн менi — от чому! Розмiр одягу в нього дiйсно добрий, десь 58-й, зростом нижчий за мене i жує постiйно. А мама i тьотя Поля сплять i бачать, щоб ми були разом. Бiгають, як молодi, стали придумувати якiсь свята — то ми в них вечеряємо, то вони у нас... Мама натякає, що в тьотi Полiни, мовляв, великi зв’язки, що треба подумати про майбутнє. А я як побачу, що Вадик сидить на диванi, ногами до пiдлоги не дiстає i через товсті скельця окулярiв на мене дивиться — не можу себе пересилити, неприємний вiн менi, i все.

Скiнчилось все незабутньою сценою. Вадик подзвонив менi на роботу i запросив до себе в гостi — тiльки обов’язково, нiякi вiдмови не приймаються! Ввечерi я зайшла в їхню квартиру, запаковану килимами i тiсно заставлену красивими меблями. Кришталева люстра лила сяйво на круглий полiрований стiл. I Вадим весь свiтився, нагадував задоволеного хом’яка, який гордиться своїми запасами зерна. Як тiльки я сiла, вiн поставив на стiл велику шкатулку i кiлька коробочок, в яких продають ювелiрнi вироби. Урочисто вiдкрив шкатулку, i я побачила цiлий джгут золотих ланцюжкiв, товстi обручки, перснi з камiнчиками, браслети, золотi сережки. Багато було нових, у целофанових пакетиках з ярличками, з цiнниками. В коробочках лежали набори сережок i перснiв з дiамантами, кольє. Як все блищало, сяяло, переливалось!

Вадим подивився на мене поверх цих дорогоцiнних розсипiв i сказав: «Це нашi фамiльнi коштовностi, тут є i сучаснi, i старi, ще дореволюцiйнi. Я прошу тебе стати моєю дружиною». Тьотя Полiна щасливо посмiхалась, її очi промовляли до мене: все це буде твоє, якщо вийдеш за нього замiж. Їх обох прямо розпирало вiд гордощiв, вони були впевненi у моїй згодi — хiба хтось може вiдмовитись вiд ТАКОГО?

А мене чомусь розiбрав смiх, ледве втрималась. Ввiчливо сказала тьотi Полi: «Дякую. Але я не вийду за Вадима. Вибачте». Швидко схопила куртку — i на вулицю. Щоки палали, серце калатало. Пiшла пiшки через парк, щоб заспокоїтись. Дурна я, наївна... Відмовилась від ситого, забезпеченого життя. Заради чого? Кохання? Його в мене немає. І, може, й не буде? Пiдкидала ногами опале листя, а в головi крутились чуднi думки: «Хiба є на свiтi золото, дорожче за це осіннє листя? Або килим, кращий, нiж сонце на заходi?»

Iрина ЗОНОВА

Головна сторінка | Архiв | Форум

21021, м. Вінниця, просп. Космонавтів, 23
Тел. +380 432 515-226, 43-57-88
E-mail: chanel33@vinnitsa.com

АРХІВ "Подільської радниці": 2004 рiк: №№ 16, 19, 23, 24, 25, 26, 2005 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2006 рiк: №№ 1, 2, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 21, 22, 24, 25, 26 2007 рiк: №№ 3, 5, 7, 8, 10, 11, 13, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 2008 рiк: №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 9, 10, 12, 13, 14, 15

Середа, 9 листопада 2005 p.

У ШКАТУЛЦI У ЖЕНИХА БУВ ЦIЛИЙ ДЖГУТ ЗОЛОТИХ ЛАНЦЮЖКIВ, обручки, перснi з камiнчиками, браслети, золотi сережки. Все блищало, сяяло, переливалось!