БАРСЬКИЙ ДОМІНАС НАРОДИВСЯ БЕЗ РУК, але малює картини, доїть корову і перепливає Дніпро. А якось зубами витяг із ставка потопаючу дівчинку. 47-річний чоловік переконаний, що доля кожної людини у її руках, чи то пак - ногах...
Про таких, як Володимир Токовий, кажуть: не від світу цього. 47-річний мешканець села Козарівка Барського району і справді унікум. Бо те, що інші роблять руками, він не гірше, а подекуди навіть краще може зробити... ногами.
Для нього, що народився без рук, не є проблемою причесатися, поголитися, почистити зуби, пришити гудзик чи одягти шкарпетки. Він навіть борщ може зварити і легко видоїти для себе кварту молока. А який у нього каліграфічний почерк! Не усі руками так напишуть. Більше того, Володимир Іванович чудово малює і тривалий час навіть працював художником-декоратором. Ще він, як риба, плаває і замолоду без особливих зусиль перепливав Дніпро.
«Я можу все!»
Так заявляє Володимир Токовий. І це чистісінька правда! Коли він писав ногою для читачів «33-го каналу» побажання, я, мабуть, вперше позаздрила своїм колегам-телевізійникам. Бо що не кажіть, а таки краще один раз побачити, аніж сто разів про це прочитати.
Даючи автограф, Володимир абсолютно не ніяковів. Навпаки, почувався впевнено, з почуттям власної гідності.
– Єдине, – зізнався, – не можу отак вільно посидіти з друзями у кафе. Негарно якось. Але якби це і дозволяв етикет – у громадських місцях все одно не робив би. Боюся ... співчуття.
Так може сказати справді сильна особистість.
Володимиру Токовому довелося багато пережити, аби пройти «природний відбір» у нашому жорстокому світі. І він щиро дякує, перш за все, своїм рідним та близьким за подарований йому шанс стати людиною.
– Я був третьою і наймолодшою дитиною в сім’ї. Коли народився, а це сталося не у пологовому будинку, а на подвір’ї у родичів – маму не довезли до лікарні – люди радили батькам умертвити мене. Навіщо, казали, таке горе. Це ж не життя, а мука. Але мати не погодилася. Так я й ріс. Певно, тому, що без рук, дуже рано, ще не було 8-ми місяців, почав ходити. Мама брала мене з собою на буряки, і я пізнавав життя. Бачив, як люди їдять, і собі вчився підносити ложку до рота. Ногами.
Підріс – з сусідськими хлоп’ятами у війну грав, а якось... Хлопці часто кликали мене купатися. Я йшов з ними охоче, але ж плавати не вмів, і тому лише із заздрістю спостерігав за ними. Зрештою, мені так набридло хлюпатися під берегом, що я пірнув з кладки на глибину. Перший досвід вдався, спробував ще раз, ще... Так я навчився плавати. І хоча плавав, як в’юн, але одного разу ледь не втопився у криничці. Захотів напитися води, опустився на коліна, нагнувся і не втримався – пішов головою у ту криничку. Спасибі, що поряд був вірний товариш – витягнув. Іншого разу з хлопцями грав хокей, проламався на льоду. Теж друзі врятували.
Життєві університети
Життя не один раз екзаменувало Володю, але щоразу він виходив переможцем.
У 7 років він пішов до школи. І якщо інші діти ще вчилися писати палички, він вже впевнено виводив ногою літери. Причому – лівою, бо старша сестра Юля, з якою він пройшов свої перші університети, була лівшою. Так навчила і його. Вчився Володя добре. Дуже любив малювати, особливо гарно виходили у нього танки. А після уроків грав з друзями у футбол і зовсім не почувався ущербним.
Але після 4-х класів батько вирішив віддати його до спецшколи у Дунаївці. То було справжнє потрясіння для 11-річного хлопчика. Адже досі він звик бути, як усі, а у спецшколі були діти-каліки.
– Такої концентрації дитячого горя я ще не бачив, – пригадує Володимир Іванович. – Два з половиною тижні я стояв біля вікна і плакав. Я не міг вчитися. То було моїм, мабуть, найбільшим випробуванням. І все ж 8 класів у Дунаївцях таки закінчив, після чого старший за мене на 14 років брат Станіслав влаштував у Херсонську школу-інтернат. Я й досі з вдячністю згадую нашого учителя біології, який навчив мене професійно малювати. Аквареллю, олійними фарбами, гуашшю, олівцями, вугіллям... Школа то була гарна. Так що, повернувшись додому, у своїх 19 років я працював художником-оформлювачем.
«П’ятірка» за картину
А потім – діло молоде – одружився. Галя вчителювала у сусідньому селі. Обоє заочно вступили до Вінницького педінституту на філологічний факультет, на спеціальність «Українська мова та література».
– Вчитися мені дуже подобалося. Якось, пригадую, треба було здавати екзамен з давньої літератури. Викладач дуже строгий, вимогливий. Я підійшов до екзамену творчо – намалював картину: козак Голота стоїть біля вбитого ворога, а поряд – вороний кінь. Написана олійними фарбами на полотні картина і справді була непоганою. Коли ми з дружиною принесли цю картину, екзаменатор Михайло Федорович Присяжнюк запросив нас на кафедру. Показав роботу викладачам і запитав: «Хіба художник не заслуговує на «п’ятірку»? Я його запам’ятав ще зі вступних іспитів, коли він ногою писав твір...»
– Вступний твір ви писали разом з усіма?
– Аякже. Щоправда, аби не шокувати інших абітурієнтів, сів «на гальорку».
Обставини склалися так, що Володимир не закінчив інститут. Не склалося і його подружнє життя з Галею.
– Ми розлучилися, коли нашій донечці Зоряні було 7 місяців. Чому – досі не можу збагнути. Просто одного дня дружина сказала: «Збирай речі!».
Прикро, але своєї доньки я більше не бачив. Зараз Зоряні 25, на весілля мене запрошувала, але вже друга дружина, за збігом обставин, теж Галя, листівку-запрошення заховала від мене. Про це я дізнався зовсім недавно від Лесі, доньки від другої дружини. Шкода, хоча б подарунок передав би.
На жаль, друга моя Галя 4 роки тому померла від цукрового діабету. А Леся, їй 20 років, тепер хоче розшукати Зоряну. Все-таки сестри. Тож я маю намір звернутися на передачу «Ключовий момент» або «Жди меня».
Після передчасної смерті дружини Володимиру півроку довелося жити самому. Леся навчалася у Вінниці, тож усю роботу по господарству виконував сам. А були ж і корова, і кури, і качки.
– Сам палив у грубці, сам готував їсти, прав. Щоправда, із сорочками просто, а ось з джинсами важкувато, тверді. Розвішуючи білизну, підключав зуби.
Потопаючу дівчинку Володимир витяг із ставка зубами
Попри усі випробування, Володимир Токовий – великий оптиміст. Він не просто живе, а щодня творить себе, обравши кредом свого життя тезу – приносити користь іншим. При цьому чоловік іноді робив геройські вчинки. Скажімо, років 8 тому Володимир випадково побачив, як у сільському ставку топилася дівчинка. Інші у таких ситуаціях розгублюються, а він, не роздумуючи, кинувся у воду і зубами витяг дівчинку за волосся. Сьогодні ця дівчинка на прізвище Попіль вже доросла, навчається у Вінниці і з вдячністю згадує свого рятівника.
Був у його житті й інший, на жаль, трагічний випадок, коли довелося витягувати з води ще одну дівчину, але вже мертву.
Втім, Володимир ніколи не вважав себе героєм. «А хіба ви вчинили б по-іншому?» – дивується.
Він міг би не працювати зовсім, бо ж має 1-у групу інвалідності. Але за його спиною 26 років стажу (після роботи художником він ще 15 років працював лісником), тож не може зрозуміти людей, які, маючи руки й ноги, жебракують.
– Сам не раз, бувало, кину кілька копійок бабці. Але як потім бачу, що та бабця валяється п’яна – дуже неприємно. Чому люди такі нерозумні? Життя ж бо дається один раз!
За креслення лівою ногою Володя отримував найвищі бали
Якщо рідних нам подарував Господь, то друзів кожен з нас вибирає сам. Друзі Володимира Токового – справді його надійна підтримка. Як і він – їхня. У це важко повірити, але він часто «виручав» своїх знайомих і навіть писав їм дипломні та курсові роботи, виконуючи (так-так, лівою ногою!) ... складні креслення різних приладів у розрізі. Причому оцінки отримував найвищі.
Ось що про свого тезку і товариша розповів директор Барської ДЮСШ Володимир Погребняк:
– Володя настільки унікальна людина, що запросто міг би стати персонажем відомої телевізійної передачі «Кунст-камера». Він має дивовижні здібності. Тільки уявіть собі – 70 метрів під водою пливе! А бачили б ви, як він грає у футбол! Один з кращих гравців району! Між іншим, коли один з чиновників, дізнавшись, що Володя виступатиме на весняному кубку на першість району, категорично забороняв йому грати, посилаючись на можливість травмування, хлопці з команди заявили, що без Токового не виступатимуть.
А якось був казус. У Мигалівцях проводили День фізкультури і спорту. Вирішено було нагородити ветеранів спорту. На урочистості завітав заступник голови райдержадміністрації. І коли відбувалося нагородження й Володя вийшов отримувати подарунок, чиновник розгубився, адже не очікував побачити спортсмена без рук. Прикро, що районні керівники не знають таких людей.
Сам же Володимир Токовий, якого друзі за вміння повести за собою та лідерські якості прозвали Домінасом (так звали героя однієї кінострічки) дефіциту уваги не відчуває. Бо вміє жити цікаво і насичено. Найстрашніше для нього – марно прожити відведене Богом життя. А Бог... Всевишнього він розуміє по-своєму.
– Загалом, я віруючий, але... Був у моєму житті неприємний випадок, після якого я довіряю не усім священикам. Ми з дружиною вінчалися у костьолі, ходили на службу і час від часу – до сповіді. Одного разу я, як на духу, «виклав» панотцеві усі свої гріхи. Мовляв, чарочку люблю, інколи лаюся, з ким не буває? Після мене сповідалася Галя. Виходить – уся у сльозах. Як виявилося, ксьондз запитав її, навіщо вона вийшла заміж за каліку... Після того я до того костьолу не йду. Гроші на храм даю, але сам туди ані ногою. А ось коли буваю у Вінниці, то з великим бажанням заходжу до отця Казиміра. Бо цей священик підтримав мене у важку хвилину, дав зрозуміти, як жити. Тепер я знаю, що не треба бути забобонним, бо це приносить нещастя. А ще – не варто миритися з долею. Бо наша доля – у наших руках. У моєму випадку – ногах...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
