СТО КОЗАКIВ НА БIЛИХ КОНЯХ - таку "Білу сотню" зібрав у Вінниці Симон Петлюра
Дивовижна пам’ять колишнього воїна ОУН, вінничанина Михайла Климчука зберегла такі події, про які раніше мало говорили, писали і взагалі намагались не згадувати.
– Вся моя сім’я, всі рідні жили українською ідеєю, – розпочав свою розповідь Михайло Венедиктович. – Я народився в 1923 році. Мамин брат Григорій Досієнко разом з двома братами Максимом і Кирилом Досієнками в громадянську війну служив у петлюрівській армії, в «Білій сотні» УНР. Симон Петлюра формував у Вінниці армію і спеціально зібрав сотню козаків виключно на білих конях. Кажуть, красиве було видовище! Мій дядько з Пиляви був у повстанському загоні Арсена на Тиврівщині. Розповідав, коли чекісти забирали зерно по селах, повстанці їх убивали, розрізали животи, набивали пшеницею і відправляли у Вінницю.
– Але ж це справжнє звірство!
– Звірство було з обох сторін. З нашими ще гірше поводились — катували, карали, вішали тільки за те, що вони захищали свою землю, свій народ. Отаман Яків Орлик (Яків Гальчевський-Войнаровський) у Літинському районі розбивав дивізії червоних. Комуністи теж широко застосовували тероризм. У 1926 році в Парижі на вулиці Расті агент ЧК застрелив Симона Петлюру. А в 1938 році в Роттердамі агент ГПУ Павло Судоплатов вручив полковнику Євгену Коновальцю, засновнику легіону Січових стрільців і ОУН, пакет з бомбою, яка розірвалась у того в руках. Після загибелі Коновальця ОУН очолив Степан Бандера.
СУСІДКА НАПИСАЛА ДОНОС, І БАТЬКА РОЗСТРІЛЯЛИ
Почалась колективізація. Ридма ридали люди, коли їхнє добро забирали в колгоспи. По селах вирували повстання, палили все, що можна, аби в комуну не віддавати. Дуже багато людей тоді загинуло від рук комуністів. Ні біла армія, ні отамани стількох не вбивали!
Батько якось посварився з сусідкою, і вона написала на нього донос в НКВС, де він працював конюхом в господарській частині. Нам сказали, що батькові дали 10 років без права листування, але насправді його розстріляли і поховали в буртах на кладовищі біля 26-ї школи.
Нас, дітей, разом з мамою викинули на вулицю. Забрала нас до себе мамина сестра тьотя Феня. Її чоловік, петлюрівський офіцер, був розстріляний і похований разом з нашим батьком. Життя після голоду було настільки жахливе, що сучасна людина цього просто не взмозі уявити. В голод селяни поміняли на хліб подушки, ковдри, рядна, сорочки, рушники, кожухи, чоботи... Все перейшло в руки торгашів.
В 15 років я поїхав в Одесу вчитись у художньому училищі. Отримав професію художника, повернувся у Вінницю і почав працювати декоратором в оперному театрі.
– В оперному?
– Так, у Вінниці на місці теперішнього муздрамтеатру був 2-поверховий оперний театр з чудовою акустикою. Тут починалась трупа теперішнього київського театру ім. Івана Франка, тут співали всі українські корифеї — Бучма, Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут, Гнат Юра, Частій, Донець (його потім розстріляли), Раїса Окіпна.
Артисти худі були, нужденні – як і всі люди тоді. Ніхто не міг поїсти досхочу! В 1940 році оперний театр перевели в Сталіно (тепер Донецьк), а у Вінниці створили муздрамтеатр.
НІМЕЦЬКІ ЛІТАКИ ТРИМАЛИ КУРС НА ВІННИЦЮ ПО ЛИПОВІЙ АЛЕЇ
22 червня 41-го року я був у Геруся Ждановича, круглого сироти. Його батьків чекісти розстріляли тільки за те, що вони поляки. Разом ми почули по радіо промову Молотова – ВІЙНА!
В театрі організували фронтову агітбригаду. Кілька разів ми виступали перед червоноармійцями в Коло-Михайлівському лісі, де були військові табори.
Але німці швидко рухались на схід. В липні 41-го Вінницю вже бомбили, і дуже скоро ми побачили, як німці викидають з будинків у центрі міста меблі і заносять свої ліжка (вони наступали з комфортом!). Хмельницький шлях був забитий військовими машинами, а німецькі літаки тримали курс на Вінницю по липовій алеї.
Звичайно, були радянські воїни-герої – це факт. Але були і такі, що не хотіли воювати, тікали з фронту по хатах. Та й за що їм було воювати? За злиденне життя, за колгоспне ярмо, за голод?
СЛІДОМ ЗА НІМЦЯМИ ЙШЛИ ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН
У Вінницю увійшла похідна група ОУН з десяти чоловік. Діяльні, енергійні націоналісти збирали людей, агітували, створювали осередки в районах. Спочатку у Вінниці був український окупаційний уряд, а потім німецька адміністрація призначила своїх ставлеників – міського голову професора-медика Севастьянова і його помічника фольксдойча Бернарда.
Потужний осередок ОУН утворився на П’ятничанах під проводом Сергія Солов’я, «Залізняка». Пам’ятаючи слова батька, розстріляного чекістами: «Радянський уряд робить все, щоб знищити Україну і українців», – я з радістю і без вагань вступив в організацію українських націоналістів, взяв собі псевдо «Хмара». Моїм бойовим хрещенням стало створення осередку ОУН з 17 чоловік в театрі, прямо під носом у німців, навпроти приміщення гестапо. Головною метою оунівців була боротьба проти сталінсько-гітлерівських окупантів.
Ходили, як по лезу бритви, боролись на два фронти. Розповідали людям про українську ідею, в підпільній друкарні по вул. Театральній друкували листівки, книги і газету «За самостійну Україну», які розповсюджували по всіх окупованих областях.
ВІЙСЬКОВИЙ ТРИБУНАЛ ПРИСУДИВ 20 РОКІВ ТАБОРІВ
Весною 1943 року гітлерівці почали масові арешти і розстріли членів ОУН. Разом з Залізняком ми втекли. Перечекавши, знову почали відновлювати старі зв’язки. Незабутньою була зустріч в Літині з видатним діячем ОУН – полковником Омеляном Грабцем, «Батьком». Він послав мене і Володимира Протащука, як зв’язківців, у Рівне. Благополучно добравшись до Рівного, я залишився там і воював проти німців у загонах УПА.
У 1944 році полковник Грабець-«Батько» загинув біля села Микулинець у нерівному бою з частинами НКВС.
Ми були добре законспіровані, ніхто з нашого вінницького «театрального осередку ОУН» не постраждав ні від німців, ні від чекістів. Потерпіли тільки я і мій товариш Василь Скакун. Нас судили, і військовий трибунал дав нам по 20 років ув’язнення в таборах.
Добувати строк Михайлові Венедиктовичу довелось у Магадані. У 1956 році сюди приїхав секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв, переглядав справи ув’язнених, бесідував з Климчуком і зменшив йому строк до 10-ти років. Але Михайло Венедиктович на цей час відбув в таборах вже 12 років, отже, два роки «пересидів».
Любу дружину тернопільчанку Марію Михайлівну він зустрів у Магадані, де вона теж відбувала покарання за участь у національно-визвольному русі. Подружжя повернулось у Вінницю. Михайло Венедиктович продовжував працювати художником у будинку культури «Хімпрому», звідки і пішов на пенсію.
Сьогодні цей на диво стрункий, жвавий 82-річний чоловік зайнятий громадськими справами, своїми картинами, книгами, оточений друзями і рідними.
Щоб громадянське примирення між українцями – колишніми ворогуючими сторонами у Другій світовій війні – стало можливим, треба, передусім, мати бажання почути і зрозуміти один одного...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
