НАБЛИЖАЛАСЯ ПОРА РІЧНИХ ЗВІТІВ… Які цінності сповідують молоді медики і чому?
Вже кілька разів Дмитро Васильович після робочого дня затримувався перед складеними на столі паперами з різними показниками, цифрами, діаграмами… Сідав за стіл, але не зважувався зануритись у ту рутину, так як людина не зважується зануритись у прохолодну воду.
Перекидав листок календаря. У нього ще було трохи часу. «Не сьогодні», — думав. Він зволікав з тим звітом. І не тільки тому, що була то рутинна, нудна робота. Не тільки тому, що багато показників, знав добре, погіршились — занепадала на периферії медицина. Він зволікав, бо відчував у собі внутрішній опір, прояв глухого протесту, якому він, звичайно ж, не може дати виходу. Показники показниками, а життя життям. Як на тому дурнуватому біг-борді, який поставили напроти вікон його кабінету: красуня з якогось нетутешнього світу всміхалась до нього: «Коли любиш, почни з діамантів!». Дмитро Васильович теж посміхався. Тільки гірко. З нього кепкували.
Місяць тому відбулася виїзна медична рада в їхній лікарні. Проводили її спеціалісти з області. Теж говорилося про ті ж самі показники: скільки хворих на обліку, скільки прооперовано, яка хірургічна активність і т.д., і т.п. Дмитро Васильович сидів і думав: а скільки хворих з його направленнями не доїхали туди, в область? Не доїхали через матеріальну скруту. Інші, з тієї ж причини, відмовили собі в лікуванні тут, на місці. Хто їх порахує? Таких показників не передбачено у тих схемах, які спускаються згори. Де ті неліковані люди? Не про дріб'язок же йшлося, а про серйозні діагнози. Хто відповість за те?
Колись Дмитро Васильович поділився цими думками з молодшим колегою і наразився на відповідь, яка його приголомшила:
- Не наш це клопіт.
- Як це — не наш? Де ті люди? — спитав Дмитро Васильович.
- А Ви в розшук подайте, — дотепно жартував молодий. — Чого перейматися? Нема тих, прийдуть інші. Прийдуть такі, які мають гроші. Ліжка ж не стоять порожніми. У нас тепер як? Бідний лікує бідного. Краще вже хай бідний лікує багатого.
«Он як молодь на це дивиться», — думав Дмитро Васильович.
Його покоління звикло, що медицина — це заповідна територія. На ній діє етичний лікарський кодекс. Але держава зловживала цим, факт. Експлуатувала такі поняття як обов'язок, професійна честь, висока моральність. Працюйте задарма, якось там викручуйтесь. Адже ви — люди високоморальні, у вас — покликання. Ми вам на свято пісеньку замовимо про білі халати.…
Так, ці, молоді, котрі платили за навчання доларами, альтруїстами бути не захочуть. Вони своє відберуть. Ось тільки у кого? У держави чи у людей? Бідний лікує бідного... У цьому колега правий. До цього часу не звик ще Дмитро Васильович складати оті списки ліків та посилати з ними людей до аптеки. Почувався так, наче винний у чомусь. А кожен другий ще й запитає тебе, чому так дорого, чи немає, часом, отих ліків у тебе. А як приїде, бува, який «крутий» на «джипі» — адміністрація розбитись ладна, аби він, боронь Боже, не заплатив за що-небудь кілька гривень. Бо ж, чого доброго, на якійсь нараді може згадати кривим словом.
Ці жлоби у різних радах, мабуть, і справді вірять, що медицина в Україні безкоштовна. Карикатура. Зрештою, більшість з них лікується за кордоном. Вони мають за що. Майно радянського народу їм дісталося.
Скільки ж це все триватиме? Відомо. Завжди.
У Львові лікарі спробували щось змінити. Набридло хворим у руки заглядати. І що? Підтримали їх? Може, чекали, щоб головний команду дав? А головний не дав. Начальникам зараз рай. Епоха начальників і публічних злодіїв. На різних нарадах усі вони розпинаються за народ. А насправді — кожен думає, аби подовше затрималась оця каламутна вода. З неї добре вихоплювати рибку за рибкою. Вони, начальники, і повинні бути попереду. Показувати, як потрібно жити. Яку зарплату отримувати. Які палаци будувати. На яких авто їздити. Підтягуйся, народ, за начальниками. Чого відстаєте, недолугі? «Кому війна, кому мать родна». Так, головний мовчатиме. Вони його призначали. Від них він залежить. Так задумано. Щоб не від лікарів залежав.
Кажуть, ніби якісь гонорари будуть впроваджувати. Це замість підвищення зарплати. Можна сказати наперед, що це таке. Це ті ж самі премії, які ділитиме між собою начальство. Чи не наруга це над здоровим глуздом? Що тут вдієш? А була надія на львівську акцію. Була. Подих затамували усі. Той самий молодий колега наступного дня насмішкувато дивився на Дмитра Васильовича:
- Ну, що? Мовчите? Чекаєте, аби чужими руками жар загребти? Дочекаєтесь...…
Не запитав Дмитро Васильович, чому ж вони, молоді, сидять, «як миш під віником». Бо вони залежні. Називають медицину корумпованою. Сміхота. Це — залежність. Принизлива, гидка, жебрацька. Закінчив вуз — іди на базар або кланяйся, щоб узяли на чверть ставки у лікарню. Чи може такий лікар відстояти свої інтереси? Та ніколи у житті. Отака це корупція. Він, Дмитро Васильович, теж кланяється, аби потримали подовше. Наступного року на пенсію. А це — триста гривень. У нього, хірурга вищої категорії.
«Почни з діамантів», — посміхалася красуня. Посмішка здавалася хижою.
Дмитро Васильович дивився у вікно і думав. Він вирішив, що сяде за звіт завтра. З цифрами усе буде гаразд. Не вперше робити йому звіти. Хай там в області глибокодумно аналізують та підбивають підсумки. Кожному своє...
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
