«Добрий день, шановна редакціє! Прочитала про жахливу трагедію в селі Тернівка Бершадського району, де хлопчик-сирота убив молодшого сусіда цеглиною. Серце не те що плакало, воно кричало. Дуже велике горе в батьків Саші, бо немає гіршого, як хоронити дітей.
Прийміть мої співчуття, а вашій дитині – Царство небесне.
Але хто може зважити горе Валентина... І якось попливли спогади. Я післявоєнна дитина. Наші батьки, хто не загинув, повмирали від ран. І нас багато було напівсиріт. Моя подружка, з якою я сиділа за однією партою, була одягнута в московський одяг. Її тато їздив у ті краї спекулювати. Звідти привозив гарні речі, в які одягалась вся родина, навіть продавали. На мені була кофтина з протертими рукавами, і хлопці в молодших класах смикали мене за ті зашиті рукави. Господи, як же я билася з ними.
Я знала, що за мене нема кому заступитися. Мама завжди на роботі. Працювала вихователькою в дитячому садку. Старша сестричка була спокійнішою за мене. А я не прощала образ. Кидалася битись не на життя, а на смерть. Розуміла, що поб’ють ще більше, а все одно билась. Моя подружка брала з собою хліб з маслом, з домашньою ковбасою. А я – чорний хліб з гірчицею. Одного разу прийшла до школи і коли на шкільних сходах обчищала болото зі своїх кирзових чобіт, у мене відпала підошва. Вона трималась на одному каблуку. А з чобота вилізла нога, вся в болоті (це вже було в 7 класі), і один з багатеньких хлопчиків, на рік він за мене старший, захотів посміятися з мого чобота – підштовхнув мене до краю сходів, щоб я впала в калюжу. Не знаю, де в мене взялася сила, я схопила його і як галушку запустила в ту калюжу. З першого уроку мене покликали до директора, але, на щастя, мамина сестра була завучем, і мене відпустили без скандалу. Хто не був у шкірі сироти, не зрозуміє, як то важко морально жити.
І хто заглянув у душу Валентину? Хто з учителів брав його руку в свою і дивився у згорьовані очі? Хто хотів допомогти? Сказали про дитину, що вона відлюдькувата. А який він може бути, якщо недавно бачив, як земля закрила його маму...
І те, що брат не віддав їх до дитячого будинку, про щось-то говорить, що там нормальні душевні діти. Тільки хто цікавився, як їм жилось у тій старенькій хаті? Хто може сказати сироті щось добре (це ж «діти другого сорту»)? Мабуть, і в цьому випадку Валентин знову почув образливі слова. І це, можливо, була остання крапля терпіння і помста усьому світу і життю. Якби можна було судом оживити Сашу! Але цього не буде, просто загине ще одна людина. Люди, не судіть сирітство. Хлопець не вбивця. Він не хотів убивати. Валентин сам себе покарав без суду, адже на все життя смерть Саші буде йому докором.
Валентину потрібна зараз не колонія (пропаде зовсім), йому треба хорошого психолога (не психіатра), який би зміг направити це одиноке дитя в русло життя.
Хочу сказати Валентину:
– Тримайся, дитино, будь сильнішим. Ти ще знайдеш у цьому нелегкому світі доброту і розуміння. Будеш одягнений не в секонд-хенд, а в хороший свій одяг і найкращу краватку.
Я колись теж не вірила, що вилізу із своїх злиднів. За спиною прожите довге життя, в якому були і інститут, і хороша робота, і хороша сім’я. Затягнулися сирітські рани, але в спогадах інколи щемлять. Тому я дуже жалію тебе, дитино.
Люди, будьте добріші до знедолених, які потребують вашої допомоги.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
