В АФГАНІСТАНІ ХЛОПЦІ СИВІЛИ НА ОЧАХ. Станіслава Куровського представляли до звання Героя Радянського Союзу
Він на протезах ходить, як своїми.
Він гарно ходить. Майже й не кульга.
Минає чарку і не любить диму.
Він сам встає. ІI спати сам ляга.
Був кращим там, куди його послали,
За тим, про що домовились посли.
Й не знати, чим на тому перевалі
Його криваві ноги поросли.
Цi поетичнi рядки вiнницької поетеси Тетяни Яковенко, здається, списанi з нього – Станiслава Євгеновича Куровського – людини незвичайної долi, людини, не побоюсь цього слова, легендарної. Адже його, нашого земляка, родом з с. Жорнище Iллiнецького району, свого часу за виконання iнтернацiонального обов’язку у Республiцi Афганiстан навiть представляли до звання Героя Радянського Союзу.
Спiлкуватися iз Станiславом Євгеновичем було i легко, i складно. Сьогоднi вiн – помiчник народного депутата, голови Комiтету Верховної Ради з питань боротьби з органiзованою злочиннiстю i корупцiєю Володимира Стретовича. Тож те, що стосувалося його дiяльностi, розповiдав охоче. Проте, коли запитала про Афганiстан…...
– Нi, не треба чiпати цiєї теми… – запротестував. – Ну, який з мене герой?
Вiн i справдi нiколи не афiшує те, що, будучи кадровим вiйськовим, служив у Афганiстанi, що мав два поранення, що удостоєний трьох бойових нагород – двох орденiв Червоної Зiрки та ордена Червоного Прапора. Як нiколи не користується i тим, що працює у Верховнiй Радi.
Квiтень 84-го, провiнцiя Герат. Йому тодi було 28, i вiн (так наказала партiя!) проходив двотижневу адаптацiю, щоб згодом у складi окремої розвiдроти отримати перше бойове хрещення. Дивуюся, як таке могло статися? Адже на той час вже був одружений, донечцi Альонцi йшов тiльки третiй рiк. Чому його забрали в Афганiстан? Але то, швидше, питання до його безпосереднього керiвництва, яке поставило «ультиматум»: або «виконання iнтернацiонального обов’язку, або – партквиток та ключi вiд квартири на стiл, i в’йо…». Залишити свою сiм’ю на вулицi вiн не мiг.…
Свою першу зустрiч з душманами Станiслав Євгенович i сьогоднi пам’ятає до найменших деталей. Тодi вони перехоплювали ворожий караван, яким везли зброю з Iрану.
У Кандагарi довелося брати висотку. Чотири доби рота iз 17 чоловiк йшла до ущелини, де був розташований табiр душманiв. Мучили спрага та голод, хлопцi рвали зеленi оливки i пили воду з жабуринням, але наказ виконали. Тодi розвiдники недорахувалися п’яти своїх хлопцiв, а Станiслав Куровський отримав своє перше поранення.
Пiсля Кандагару – Допушта, де брали караван – 2 мотоциклiсти та 3 «бурбухайки» (афганська машина на зразок нашого газона) зi зброєю.
– Наша розвiдрота завжди була, так би мовити, у головi вiйська, – каже Станiслав Євгенович. – Нас постiйно обстрiлювали, ми постiйно ризикували, але тодi ми справдi свято вiрили, що виконуємо свiй iнтернацiональний обов’язок. Я готовий був горло перегризти за це – такою могутньою була комунiстична iдеологiя. Та й, якщо чесно, я i сам пiшов би в Афган, аби лишень не пускати 18-рiчних хлопцiв у ту м’ясорубку. Переосмислення тiєї вiйни до мене прийшло значно пiзнiше, десь, мабуть, пiсля розпаду Союзу, коли Україна вiдвойовувала свою незалежнiсть. Тодi я чiтко усвiдомив, що ми були окупантами, що нами було загублено багато мирного населення, i що для афганського народу та вiйна була священною.
Про свiй останнiй бiй Станiслав Куровський згодом прочитав у газетi «Красная звезда» за 1 сiчня у статтi «Рассвет в горах». Та газета обiйшла тодi весь Союз.
…Того дня їх рота щойно повернулася на базу. Попереду, як розраховували солдати, було 3 днi заслуженого вiдпочинку. Однак о 12-й ночi їх пiдняли по тривозi. Роту кинули на пiдмогу сапернiй ротi та батальйону, якi потрапили у засiдку.
– Була нiч, але через шалений вогонь було видно, як вдень, – пригадує Станiслав Євгенович. – З двох бокiв ми блокували душманiв, i це дало змогу вийти нашим з пастки. Однак, коли почали рахувати втрати, нiяк не могли дорахуватися одного бiйця. Завдання стояло – будь-що знайти його, живим чи мертвим. На свiтанку дiйшли безпосередньо до мiсця засiдки. Там догоряли пiдбитi танки та «бетеери», дотлiвали розплющенi снарядами машини, але нiде жодної людини. Коли ж почали ретельно обстежувати територiю, в одному дувалi (афганський будинок на зразок мазанки) натрапили на нашу «пропажу». Весь обв’язаний гранатами, в руцi затиснута ще одна, з видьорнутою чекою, i ... весь сивий. Хлопцевi було тiльки 18 рокiв. I що найбiльше нас вразило, то це те, що вiд пережитого вiн не мiг розiгнути пальцi. Ми з хлопцями самi вставили чеку у гранату i по одному розгинали йому пальцi.
Живих пiсля того бою iз 42 чоловiк нас залишилося… 12. Неймовiрно, але того пацана, якого ми шукали, нiби ангел-охоронець оберiгав – жодної подряпини.
Пам’ятаю, коли витягли усiх наших з того пекла, полковник Сiвов, пiзнiше йому дали Героя СРСР, крикнув нам з командного пункту: «Разведка, уходите из боя!», але… перший раз ми не виконали наказу. Нами керувала помста. I всi 12, якi вцiлiли, зняли з себе бронежилети i – хто у майках, хто у тiльняшках – увiрвалися в кишлак. За нами ланцюгом – 2 мотострiлецькi роти. То була жахлива бiйня. Помста за втрачених побратимiв у прямому розумiннi слова зробила з нас роботiв. Ми не боялися абсолютно нiчого.
На одному з дувалiв я помiтив кулемет i вирiшив знешкодити його. Ще з одним розвiдником Кочнєвим, до речi, з Житомира, добiгли до входу в дувал. Я сказав йому, аби обiйшов злiва, а сам мав намiр увiйти зсередини, як раптом – страшенний вибух. Усе вiдбулося в лiченi секунди. Мене вiдкинуло вибуховою хвилею. Коли ж осiв пил, неподалiк вiд себе я побачив двох душманiв у чалмах. Мiй автомат лежав за кiлька метрiв, при менi лише граната. Я зрозумiв, що зараз душмани просто затягнуть мене в дувал, i тодi – кiнець. Але тiєї митi я не боявся смертi, найстрашнiшим для мене було потрапити в полон. I я почав гарячково тягнутися до автомата, з єдиною метою – застрелитися. I вже навiть впер той автомат пiд шию, як звiдкiлясь з’явився командир роти Андрiй Борискiн i встиг вибити його у мене з рук. До речi, згодом вiн, так, як i я, пiдiрвався на мiнi.
8 мiсяцiв Станiслава Куровського «склеювали» у госпiталях Кабула, Ташкента, Києва, Криму. I вiн таки став на ноги. Процес реабiлiтацiї був дуже болiсним. Йому довелося помiняти 9 протезiв, натирати до кровi рани, ходити з паличкою, аж поки вiднайшов «свої ноги».
Вiн вистояв. Закiнчив юридичний факультет КДУ iм. Шевченка, працював начальником юридичного департаменту у приватнiй структурi. А останнiм часом пiшов у полiтику, щоб навести порядок у державi i повернути людям вiру у процвiтання України. I навiть був нагороджений за це численними нагородами, має, скажiмо, орден Богдана Хмельницького i 29 медалей. Але називає їх «бутафорiєю». «Мої ордени, – каже, – бойовi». Тут треба наголосити на тому, що Станiслава Євгеновича за його службу в Афганiстанi представляли до звання Героя СРСР, але...… На жаль, воювали у нас простi хлопцi, а нагороди отримували командири.
Втiм, для Станiслава Куровського найголовнiша нагорода – людська вдячнiсть за його теперiшнi справи. Адже вiн допомiг не одному, працюючи у комiтетi Верховної Ради.
Продовжувати робити людям добро вiн має на метi, балотуючись сьогоднi до парламенту.
– Передусiм хочу подарувати своїм землякам надiю, – каже Станiслав Євгенович. – Адже дуже боляче, що Вiнниччина, яка завжди була «цукровим Донбасом» та житницею України, сьогоднi через недолугу аграрну реформу пасе заднiх. Село повинне бути заможним. Крiм того, мене непокоїть низький рiвень газифiкацiї сiл (у деяких районах вiн складає 17%). I це тодi, як у нас проходить газова магiстраль. Це нонсенс! Давно потребує змiн соцiальна iнфраструктура села, медицина. Особливої уваги потребують сiльськi дiти та отi одиницi учасникiв бойових дiй. Вони повиннi жити гiдно….
Станiслав Куровський є членом партiї Християнсько-Демократичний Союз, а тому, як кожний iстинний християнин, хоче, щоб люди жили з Богом у серцi.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
