СПОВІДЬ ВОЛОДИМИРА КУЗЬМЕНКА У ЛЮБОВНО-АВАНТЮРНОМУ РОМАНІ
Володимира Кузьменка, якого знаю здавна, я радше сприймав як колегу-журналіста, ще, може, як політика-оглядача, звертався до нього особисто й як до радника губернатора з гуманітарних питань.
Знав, звичайно, що він двічі очолював письменницьку організацію Вінниччини, але що саме він за письменник, які пише книги і про що, поцікавився, лише прочитавши в останньому числі журналу «Вінницький край» за 2005 рік його, як значилось, «любовно-авантюрний», а насправді суто історичний роман «Сповідь магната».
Чесно кажучи, у мене ще з радянських часів якесь упередження до державних видань. Дуже вже часто вони прогинаються перед богами владних олімпів всіх рівнів, у тому числі, ясна річ, і обласного.
Але в цьому випадку якесь добре почуття зародилося до «Вінницького краю», засновником якого є обласна державна адміністрація і обласна рада. Бо ж, судячи з того, що я побачив у журналі, не обласну владу він прославляє, а захищає загальнонаціональну ідею, створює можливість серйозним українським письменникам, таким, як пан Кузьменко, як кажуть, показати себе, свій талант. На радість читачам, котрим не так просто догодити, а тим більше, любовно-авантюрним романом.
Власне, це лиш зовні твір Володимира Кузьменка можна назвати любовно-авантюрним романом – «Подільською хронікою 18 століття» . В цілому, в своїй глибинній суті він несе і серйозний політичний, міждержавний підтекст, який багато чого може навчити і сучасних політиків. А ще це твір на одвічну тему добра і зла, правди і кривди, людяності і безчестя.
Роман про Вінцентія Потоцького. І цим, як кажуть, все сказано... Ця політична постать вісімнадцятого століття і сьогодні актуальна. Серед сучасних українських політиків, на превеликий жаль, чимало таких безтямних владолюбців, як Потоцький, політична гра якого в значній мірі призвела до втрати Польщею самостійності і до ще більшого уярмлення України. (Скільки Вінцентіїв Потоцьких зараз рвуться до нашого парламенту! І, як колись, знову в них за спиною Росія маячить).
Про той, подібний до нашого теперішнього, польський розбрат, яким скористалася Російська імперія, Володимир Кузьменко пише із співчуттям полякам, з якимсь особливим докірливим підтекстом, який зрозумілий лише тим, хто побував у подібній ситуації: «Ці прихильники старих укладів негайно утворили нову Конфедерацію – Тарговіцьку. І під її прапорами закликали Росію виступити гарантом їхніх колишніх привілеїв. Довго матінку Росію благати їм не довелося. І хоч Сейм у Гродно намагався якось цьому протистояти, Катерина 1792 року ввела війська у Варшаву. Почалося вторгнення, що призвело до розколу. Ситуацію негайно використали Пруссія та Австрія. Як стерв’ятники-грифи, вони, скориставшись егоїзмом магнатів та слабкістю короля, з усіх сторін накинулися на Польщу. Відбувся другий її переділ, за яким до Росії відійшли Правобережна Україна і Білорусія з Мінськом. Саме, мабуть, з цього часу ми маємо вважати росіян братами, а їхню державу старшим родичем?!.. Не сподівалися польські магнати, що така «допомога» Росії обернеться для них лихом.
Вам нічого це не нагадує з нашої сучасної політики?.. Сучасна Європа, як Пруссія та Австрія у 18 столітті, не скористалася нібито ситуацією, не використала «газову війну» між Україною та Росією, але хто знає, що ще буде, серйозних заяв на підтримку України, крім США, ми ні від кого так і не діждалися... Отож, стара Європа залишається в своєму амплуа.
На мій погляд, найбільша цінність роману Кузьменка полягає в тому, що він дозволяє мислити глобально в тому і теперішньому часі і разом з тим приземлено, сьогоденням, милуватися українським словом, українською думкою.
Сюжет, як заведено в українській літературі, не стрімкий, не карколомний, як на американських гірках. Автор розвиває його поволі, старанно виліплюючи з точних деталей, перш за все, характери головних героїв – Вінцентія Потоцького, його привезеної з Європи чергової дружини Гелени, яка, як кажуть, пройшла в любовних утіхах вогонь, воду і мідні труби мало не по всій Європі.
Коли читаєш цей роман, то здається, що бачиш їх, чуєш. Автор показує гріховність, аморальність дуже тонко, точними начерками, наче пензлем на полотні. В той же час не робить якісь грубі висновки, не моралізує. Все відбувається природно, як у житті.
З непідробною симпатією пише автор про іншого неординарного поляка – Тадеуша Костюшка – щирого патріота своєї Вітчизни. На фоні його образу стає якоюсь дуже дрібною, якщо не сказати нікчемною, пані Гелена Потоцька і її затії. Ось одна зі сцен зустрічі цих двох героїв: «Нічого особливого в Тадеуші Костюшку Гелена не знайшла. Він мило з нею розкланявся, цілував ручку, кинув кілька люб’язних, нічого не значущих фраз, і все. Нічим він її не вразив. Вона ж чекала мало не Наполеона, хоча той, кажуть, був з дамами люб’язним ще менше. Між боями, не скидаючи ботфортів і шпаги, заголював у своєму шатрі найаристократичніших й, провівши з ними інтимний бліц-криг, знову йшов до військових мап...
Хто хоч раз спілкувався з Ганною Масальською, принцесою де Лінь, або графинею Потоцькою, не забував її уже довіку... Та треба таки, мабуть, бути Тадеушем Костюшком, щоб не помітити такої, як Гелена. І варто, мабуть, бути уродженою Масальською, щоб нічим особливим не вирізнити серед інших Тадеуша». От вам і деталі характерів!..
Проте, деякі з персонажів виписані автором, на мій погляд, замало. Скажімо, Олександр Суворов, який мав особливі зв’язки з Потоцьким. Досить скупо Володимир Кузьменко змалював його, наче не наважуючись привідкрити на ньому в повній мірі маску непереможного героя імперії.
В цілому Володимир Кузьменко яскраво продемонстрував свій талант романіста, і вже немає сумніву, що я не пропущу продовження його роману у «Вінницькому краї».
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
