П'ятдесят! Не віриться сьогодні Віктору Юхимовичу та Катерині Данилівні Сельським із Зятківець Гайсинського району, що 50 років тому вони стали на весільний рушник.
«Чиї ноги за дверима?»
- Як один день збігло, — каже «золота» наречена. — А здається, ніби вчора Вітя запитував, «чиї ноги за дверима»? Ми ж познайомилися вдома у його двоюрідної сестри...
Пригадую, Люба тільки приголомшила мене «новиною», що я сподобалася Віктору, як він – про вовка промовка – заходить до хати. Для мене, тоді 16-річної дівчини, це було як сніг на голову. Адже він був на цілих 10 років старший. Тож я вирішила заховатися від «старого» кавалера за дверима. Чую, Віктор запитав Любу: «Каті в тебе не було?» – «Ні!» – «А чиї то ноги за дверима?»...
Через рік, 26 лютого 1956-го, вони побралися. За плечима у Каті було лише 7 класів. Вона хотіла навчатися, як старші брат та сестра. Але статків таких не було, тож вона послухала матір і вийшла заміж.
– Весілля було просте, сільське, – пригадує Катерина Данилівна. – Дружки мене розплітали, потім вбирали, «продавали»... Білих суконь, як оце тепер, тоді ще не було. Виходила в українській вишиванці, яку, до речі, сама вишивала, а на голові вінок із яскравими стрічками.
Після весілля – будні. Робота, обоє працювали в колгоспі: Віктор комбайнером, а Катя в ланці, домашнє господарство, діти...
П’ятьох дітей дав Бог Сельським. Усім вони дали вищу освіту, вивели, як кажуть, в люди.
– Сама не вчена, я по-доброму заздрила своєму брату, котрий був полковником і працював у міністерстві з Гречком, та сестрі, яка теж обіймала керівну посаду, – зізнається Катерина Данилівна. – Тож поставила перед собою мету будь-що вивчити усіх дітей. До 4-го класу, наскільки вистачало моїх знань, я з ними щодня займалася. Бувало, прийду з поля пізно, корова реве недоєна, а я... уроки роблю. Зате сьогодні діти дякують. Найстарша Світлана працює у Києві економістом, Василь, закінчивши будівельний інститут, осів у Вінниці. Олександр теж мешкає у місті над Бугом, закінчив торгово-економічний. А наймолодші – двійнята Галина та Ольга – захистили дисертації і викладають у Київському торгово-економічному інституті.
«Ого!»
З двійнятами у Сельських пов’язана ціла історія. Ставши сім’єю, Віктор Юхимович та Катерина Данилівна не сподівалися, що їх і справді буде сім «я». Відверто зізналися, що планували мати всього двох дітей. Адже часи були нелегкі. Підтримати їх не було кому, а у колгоспі, де доводилося днювати й ночувати, платили лише двічі на рік. При цьому молоді ще й будувалися. І все ж зважилися на третю дитину. А ось двійнята... Їх Катерина Данилівна називає своїми рятувальницями. Адже після третіх пологів у жінки розвинулася мастопатія. Ситуація була дуже загрозливою, і, як сказали лікарі, врятувати могли тільки ще одні пологи.
– Звичайно, ми з чоловіком і гадки не мали, що буде двійня, – каже жінка. – УЗД тоді ще не було, а на рентгені сказали: «плід один, розташований правильно». Можете уявити мій розпач, коли на світ з’явилося ще дві донечки. Коли лікар мені сказав, мене ніби хто окропом ошпарив. «Що ж я робитиму з ними двома?» – не давала спокою думка. Було чомусь соромно, адже мені тоді було 34 роки, чоловікові – 44, і я весь час думала, що це ж все село буде тепер «новину» смакувати. Та й переживала, як сприйме це Вітя. А він, коли йому повідомили, тільки й спромігся сказати: «Ого!».
Чесно кажучи, те «ого» мене ще більше збило з пантелику. «Ого» добре, чи «ого» погано? А тут ще й жіночка одна, яка не могла мати дітей, почала біля мене крутитися, просити, аби я віддала їй одну доньку. Як зараз пам’ятаю, прийшла до мене в лікарню провідати старша Світлана. Їй тоді вже 16 було, щаслива така, що сестрички народилися, букет троянд принесла, каже, що знайомі, сусіди вітання передають, а я ще не можу до тями дійти. І знаєте, грішним ділом навіть подумувала, може, справді, віддати одне дитя? Три дні мені дітей не приносили, бо навколоплідних вод наковталися, а я вже собі «планувала»: чорненьку залишу, а біляву, як я, віддам. Коли чоловік вдруге прийшов провідати, я йому через вікно записку кинула, що хочуть одну дитину у нас забрати. То він тільки кулаком помахав, мовляв, я тобі віддам. Коли ж моїх малят нарешті принесли в палату і я приклала їх до грудей, годину ридала, благаючи у них прощення, за свої гріховні помисли. Які ж вони були мені рідні та найдорожчі!
І все ж, коли приїхала з поповненням додому, розгубилася. Пелюшок мало, коли разом заплачуть, не знаю, до котрої підходити... Стресова ситуація! Щоправда, Вітя, спасибі йому, тоді здорово мене підтримав. Мало пелюшок? Раз-два, подер простирадла – на тобі пелюшки...
Сім’я – як земля: зверху гарна, а всередині – вулкан...
Виросли діти, розлетілися із сімейного гнізда. Приїздять тепер на гостину до батьків з онуками, дев’ятеро їх у бабусі та дідуся. Бувало, обсядуть Віктора Юхимовича та Катерину Данилівну – розповідайте, яку шкоду робили в дитинстві їх батьки. І сміються із тьоті Світлани, котра малою, поки бабуся мастила в хаті долівку, «розмалювала» тією рудою глиною стіни. Або як Галя та Оля скатертину порізали на одяг для ляльок. Чи як Свєта накрила собою молодшого Васю, коли над ним почала брикати корова. А який збіг обставин стався, коли до інституту вступали двійнята-медалістки? Вони здавали іспит у різних групах, але обидві витягли... один білет. Після екзамену почали обговорювати, як розв’язали задачу. Виявилося, що Оля розв’язувала її не так, як Галя. Звісно, сльози, переживання, ну, все, – провалилися. Але вранці вивісили списки з оцінками, де в обох стояли «п’ятірки». Як з’ясувалося, ту задачу дівчата розв’язували різними способами. А яким молодцем був Сашко! Три роки разом з батьком (до речі, Віктор Юхимович має звання Почесного колгоспника, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями «За доблесний труд», «Ветеран праці» та «Ветеран України»), працюючи на жнивах сімейним екіпажем, неодноразово займали перші місця в районі...
– Гарних дітей ми виховали, – каже Віктор Юхимович, – уважних, турботливих. Прекрасних невісток та зятів маємо. Допомагають нам у всьому, підтримують. Оце коли 4 роки тому у дружини інсульт стався, то усі з’їхалися. Те корову доїть, те город копає, те їсти варить... Серце радіє. Змалку навчали: виб’єтеся у начальство – не ображайте підлеглих. І люди їх поважають.
– Певно, якийсь свій секрет виховання маєте...
– Секрет? – перепитав Віктор Юхимович. – Зізнаюся, це заслуга дружини. Сам інколи дивуюся, як вона все встигала? Адже поряд з медаллю материнства має ще й медаль «Ветеран України». 35 років тільки у колгоспі відробила, а потім ще й санітаркою в аптеці працювала. Таки правду кажуть, що чоловік тримає в хаті лише один куток, решта три – на плечах жінки.
Звичайно, як і у кожній родині, і у Сельських інколи траплялися непорозуміння. Як сказав Віктор Юхимович, сім’я – як земля: зверху гарна, а всередині – вулкан. Але вони вміли гідно виходити з непривабливих ситуацій, вміли прощати і йти на компроміс. Тож у селі вони шанована родина.
...Кажуть, що на золоте весілля є традиція міняти старі обручки на нові. У Віктора Юхимовича та Катерини Данилівни обручок не було ніколи. Та й хіба оті «золоті цяцьки» головне? Їхнє золото – діти.
Засновник i видавець: Т.О.В. «Регіна» ЛТД.
Виходить українською та російською мовами.
Редколегія: Анатолій Жучинський - головний редактор; Тетяна Редько - заступник гол. редактора.
Правове обслуговування - Світлана Чернюк.
При передруку посилання на «33 канал» обов’язкове.
Designed by Paul Lebedev, 2000-2003. = Best view in IE - 800x600 =
